Долина Безголових

Національний парк Наганні розташований у горах Маккензі, що у провінції Північно-Західні території, Канада. Незаймані ліси, безмежні простори, нестримна річка Південна Наганні, прямовисні скелясті береги якої подекуди сягають 900 метрів у висоту. Тут немає ні доріг, ні залізниці, ні туристичних стежок, ні облаштованих місць для кемпінгу. Найпростіший спосіб дістатися туди — літак, моторний човен або довгий виснажливий похід дикою природою.

Для розуміння, наскільки це віддалені та незаймані території, слід сказати, що провінція за площею приблизно вдвічі більша за Україну, а все її населення складає всього 42 тисячі осіб, половина з яких живе у столиці Єллоунайфі. Розмір самого парку не менш вражаючий — 30050 км², що трохи менше за Харківську і трохи більше за Житомирську області. Серед назв регіональних об’єктів гора Сонячної Крові, долина Мерців і, звичайно, долина Безголових. Назви, які так і кричать про події, які колись там відбувалися.

У цьому матеріалі спробуємо розібратися, що ж особливого у цій місцині та чому вона так називається. Заварюйте чай, бо ця подорож буде довгою.

Фольклор та корінні американці

У середині дев’яностих авторитетне німецьке видання найняло трьох колишніх морських піхотинців з реальним бойовим досвідом та навичками виживання у дикій природі для особливої роботи. Вони мали прожити місяць у долині Безголових та фіксувати все, що відбувається навколо. Зусилля спрямовані на те, щоб спростувати безліч чуток, що в долині безслідно зникають люди, а якщо когось і знаходять, то неодмінно без голови.
Забезпечені харчами, зброєю та обладнанням найманці не повинні були б відчути проблем. Але вже першої ночі команда підтримки за межами парку отримала по радіо повідомлення, що на табір місії насувається дивний туман. Опісля тривожної звістки зв’язок з групою було втрачено, а самих військових ніколи більше не бачили. Те, що мало стати тріумфом викриття, перетворилося на жахливу катастрофу.

Безліч химерних зникнень та вбивств затуманюють конспірологам голови. Але проблема в тому, що розмиті згадки без конкретики кочують лише між відео та блогами, автори яких, женучись за переглядами та підписниками, самі вигадують страшні історії та подають їх як факти. Зокрема і про найманців. Але історія долини Безголових і без новотворів може здивувати. І почати варто з легенд справжніх.

Хоч безпосередньо долина Безголових безлюдна, але навколо неї все ж існувало життя. Річка Південна Наганні, за якою названо парк, сама отримала назву від одного з племен, яке жило неподалік — нага. За легендами їхніх сусідів дене це були жорстокі люди, які виживали за рахунок терору інших. Вони селилися в горах і спускалися переважно у літній період, щоб грабувати та вбивати тих, хто заселяв низини навколо річок Леард і Маккензі. Чоловіків знищували, а жінок та дітей забирали з собою. Взимку ж вони осідали в нескінченних лабіринтах печер, де споживали награбоване у людей та упольоване в лісі.

Щойно дерева рясно обростали листям, люди з жахом очікували нападу. Спрацьовував вроджений механізм підвищеної пильності, що намертво вкорінився і постав страхом перед долиною річки Південна Наганні. Нага набули статусу мало не монстрів, які могли матеріалізуватися буквально з повітря. Це були найвправніші мисливці, але окрім тварин, вони полювали і на людей. Зрештою, все зайшло настільки далеко, що вожді об’єднали зусилля та військові загони племен, щоб знайти табір нага та знищити їх. Експедиція подолала важкий шлях, піднялася в гори, знайшла поселення, але воно виявилося порожнім. Жодного нага — ні живого, ні мертвого. Склалося враження, що вони просто розчинилися, залишивши всі пожитки у таборі.

Хтось вважав, що нага прознали про напад і заховалися, хтось вважав, що вони злякалися і втекли з нажитих місць, хтось вважав, що вони завжди були нематеріальними і є самою природою — хижим її втіленням, яке проявляється, коли люди чимось не вгодили і заслуговують на покарання.
Антропологи середини дев’ятнадцятого століття відзначали, що час не притлумив страх дене — хоч ніхто вже не бачив жодних монстрів, але все ще чекали, що будь-якої миті ворог матеріалізується нізвідки і відплатить за зухвальство.

Науковці оцінюють, що події легендарної ночі, коли дене застали порожню стоянку у горах, могли відбутися приблизно 600 років тому. Така дата обумовлена тим, що зниклих нага, через подібність мови, асоціюють з племенами наваго та апачі, які саме в той період через територію сучасних Канади та Сполучених Штатів мігрували з півночі до південних штатів, де згодом і осіли. Ніби-то апачі та наваго і є нащадками тих самих нага.

Це дуже раціональне пояснення. Якщо спочатку до легенд ставилися досить обережно, то на межі дев’ятнадцятого та двадцятого століть вже ніхто, окрім самих дене, не сприймав ті байки всерйоз, їх називали вигадками. Аж поки громадськість не сколихнули жахливі події.

Старт золотої лихоманки

Давня мрія першопрохідців знайти короткий водний шлях до Юкону остаточно провалилася, тож народ переключився на іншу прибуткову справу — видобуток золота. Пішов поголос, що в долині Наганні можна непогано заробити, оскільки місця там дикі, а масовий наплив золотошукачів оминув ту місцевість.
У 1898 році шестеро відчайдухів, навантажившись обладнанням, зброєю та провізією, вирушили на пошуки багатств. Саме їм судилося стати першим зафіксованим проявом зловісної суті долини.

Жоден зі старателів так і не повернувся. Через кілька років випадковий мисливець натрапив на залишки табору та людські рештки, які визнали тими самими першовідкривачами. Куца замітка в газеті Юкон переповідала, що всі кістяки лежали поруч, ніби чоловіки померли одночасно або їх убили. Утім дивно, що жодну рушницю не вкрали. Ще більш дивно, чому їхні черепи лежали окремо. Можна припустити, що з часом голови природним чином відділилися та трохи змістилися. Але не могли вони усі перекотитися до ніг покійників. Канадська кінна поліція ж заявила, що чоловіки ймовірніше за все стали жертвами отруєння чи хвороби, а положення черепів — справа диких звірів.

Брати Маклеоди

На відміну від попередньої історії, справа Віллі та Френкі Маклеодів прогриміла на всю Канаду. Її висвічували у національній пресі, за нею писали і пишуть книжки, вона досі не дає спокою любителям всього загадкового та таємничого. І вже сама обросла такою кількістю домислів, що її можна назвати легендарною.

Віллі та Френкі народилися у змішаній сім’ї — їхній батько Мердок Маклеод був вихідцем з Шотландії і працював у торговій Компанії Гудзонової затоки, яка у той час займалася постачання хутра з північних регіонів. Мати ж була представницею одного з місцевих племен. Тому хлопці, попри європейське виховання, непогано орієнтувалися й у традиціях тубільців. Подорослішавши, брати влаштувалися в ту ж компанію, що й батько. Одного разу колега доклав Мердоку, що на річці Флет накльовується непогана перспектива видобутку золота. Знаючи, які суворі ті краї, Мердок не наважився на експедицію, а в 1899 році, через стан здоров’я, разом з більшою частиною родини перебрався трохи південніше в Едмонтон.

Але його сини Френк, Віллі та Чарлі Маклеоди продовжили роботу в компанії у Форт Лерд.
Марячи історією про золото і залишившись без прямого впливу батька, брати зважуються на розвідувальну експедицію і в січні 1903 року транзитом через Едмонтон та Ванкувер човнами та собачими упряжками дістаються до річки Леард. Доклавши ще трохи зусиль вони потрапили на річку Флет і вже десь там зустрілися з кількома представниками місцевих племен, які похвалилися золотом, хоч і не зізналися, де саме його знайшли. Чоловіки розсудили, що навіть не знаючи точного місця, вони все одно його знайдуть, якщо рухатимуться вздовж річки. І дійсно невдовзі чоловіки намили трохи золота. Зупинившись на щедрому місці на кілька днів, вони наповнили невелику склянку. Оскільки подорож була розвідувальною, вони вирішили, що цього цілком достатньо, щоб повернутися і переконати можливих інвесторів організувати більш вагомий похід.

Повертатися вирішили коротшою дорогою до найближчого форту — зробити сплав по Флет та Південній Наганні. Але власноруч зроблений пліт не витримав бурхливих потоків і перекинувся. Чоловіки змогли врятуватися, але втратили все золото та запаси. Вціліла всього одна рушниця та кілька набоїв. Затримуватися надовше було надто ризиковано. Вони вполювали лося, зробили ще одну спробу намити золота на тому ж місці, де робили це попереднього разу, але майже нічого не знайшли. Знесилені та спустошені невдачею вони побудували ще кілька плотів і таки повернулися.

Віллі та Френк довго не витримали і майже одразу на залишки знайденого золота організували наступну експедицію. Чарлі відмовився йти, вважаючи, що це марна трата часу та грошей. А ще через те, що всі вони вже були на волосинці від смерті. Вдруге так могло не пощастити. Замість старшого брата Чарлі Маклеоди вмовили піти їхнього друга Роберта Вейра і навесні 1905 року вдруге вирушили у долину Наганні.

Час йшов, а ніхто не повертався. Оскільки нове експедиція мала бути ґрунтовнішою, то Чарлі спочатку не сильно нервував. Але коли після кількох років від братів так і не надійшло звістки, він вирушив на їхні пошуки. Група натрапила на намет на межі першого та другого каньйонів у долині Наганні. Першим в очі кинувся скелет, що лежав на животі і ніби тягнувся до рушниці, яка стояла зовсім поруч, сперта на дерево. Одяг на небіжчику був обгорілим, а черепа так і не знайшли. Ще одне тіло лежало напів висунуте з намета. Теж без голови і з розтрощеною грудиною, ніби від пострілу. Оговтавшись від шоку група оглянула табір і знайшла вирізане на дереві повідомлення про те, що експедиції вдалося натрапити на гарну перспективу. У сенсі — гарну золотоносну жилу. На іншому дереві виявили ініціали W.M. та F.M. Зрештою Чарлі наважився понишпорити в залишках кишень небіжчиків і знайшов кілька особистих речей, за якими опізнав братів.
Третього тіла в таборі не виявили, як і золота зі шлюзами для його видобутку. Роберта Вейра так офіційно й не знайшли, хоча через кілька місяців, зовсім неподалік, виявили частковий людський скелет. Але доказів, що це саме компаньйон Маклеодів, не було.

Пошукова група залишила долину та зв’язалася з кінною поліцією. Якщо ви шанувальники трукрайму та вас періодично дивують некомпетентні дії правоохоронців, то ймовірно ви ніколи не мали справу з кінною поліцією Канади початку двадцятого століття. Бо ні відрубані голови, ні спалені тіла, ні сліди від кульового поранення, ні вкрадене золото, ні зниклий третій член походу ніяк не вплинули на офіційний висновок по справі — брати Маклеоди померли природною смертю від голоду, а їхні голови вкрали дикі звірі.

Неординарність випадку, дивні висновки поліції та погана попередня слава долини Наганні породила суцільне громадське божевілля, виражене у різноманітних теоріях. Деякі підозрювали, що знайдений пізніше скелет належав не Роберту Вейру, а той насправді убив двох братів і втік із золотом. Багато звернули увагу на історію шести старателів, тіла яких знайшли кілька років тому. Інші поширювали місцевий фольклор та ідею, що долина проклята або є домом невиявленого раніше великого хижака. Не забули згадати й про нага, які буцімто знову спускаються з гір, щоб вбивати та грабувати.

Тепер долину Наганні боялися по-справжньому, а ділянку в Другому каньйоні, де було знайдено двох братів, стали називати долиною Безголових людей, що пізніше скоротилося до долини Безголових.

Мартін Йоргенсен

Але аж ніяк моторошні перекази не злякали Мартіна Йоргенсена. Чоловік навпаки тішився, адже чим менше людей зважиться на експедицію, тим більше золота дістанеться йому, оскільки не сумнівався, що в долині його знайдеться в безмежній кількості. У 1913 році він самотужки відправляється у пішу подорож вздовж річки Флет. План Мартіна полягав у тому, щоб затриматися якнайдовше і провести в долині всю зиму аж до літа. Мартін збудував хатинку для зимівлі та взявся за золотий промисел.

За попередньою домовленістю партнери, яким Мартін обіцяв золоті гори, наступного року прибули в долину, щоб забрати намите золото та обговоритии подальші перспективи бізнесу. Втім Йоргенсен на зустріч запізнювався. Спочатку на кілька тижнів, потім рахунок пішов на місяці. Маючи в запасі ще трохи часу перед закінченням сезону, чоловіки вирішили підніматися течією, в надії натрапити на житло Мартіна.

Попри те, що хатина знайшлася, їх чекало розчарування від жахливого видовища. Будиночок перетворився на згарище, табором валялися речі, земля все ще чорніла від вогню. Самого Йоргенсена, а точніше кісти, що від нього залишилися, знайшли за деревом позаду хатини. Як і у випадку з братами Маклеодами, його голову так і не виявили, а на кістках було видно сліди вогню.

Виглядало так, що Мартіну влаштували засідку, щоб забрати золото, яке партнери Мартіна так і не побачили серед решток хижі. Ймовірно спершу його поранили, він встиг трохи пробігти стежкою вглиб лісу, але все ж помер.

Компаньйони закопали тіло і по поверненні розповіли все поліції.

І тут варто відзначити кілька цікавих деталей. Основними джерелами цієї історії вважаються інтерв’ю 1971 року та книга «Небезпечна річка» Реймонда Патерсона 1954 року про дві його подорожі в долину Наганні у 1927 році. Реймонд Патерсон спілкувався з очевидцями тих подій і відзначив, що в одному з листів Пул Філд, який входив у групу, що знайшла рештки Йоргенсена, і про якого ми ще поговоримо далі, розповів, що у поліції навіть був підозрюваний у вбивстві Мартіна, але він загинув до того, як його встигли затримати. Коли ж Патерсон готував свою книгу, то звернувся за коментарем до правоохоронних органів, і вони дуже здивувалися його проханням, оскільки заявили, що поняття не мають, хто такий Мартін Йоргенсен, і що ніколи не розслідували його вбивство. Канадська кінна поліція друкує поквартальні звіти своєї діяльності, де згадує усі злочини. Але якщо переглянути підбірки за 1913, 1914, 1915 і так далі, то там дійсно немає згадок про це ім’я. Тим не менш у тогочасній пресі збереглися замітки про випадок Мартіна Йоргенсена. Також про нього згадують і у «Nahanni National Park Historical Resources Inventory» написаній географом та натуралістом Вільямом Едісоном — це серія інтерв’ю з людьми, які проживали поблизу долини Безголових, зроблена на честь присвоєння долині статусу національного парку. Такі протиріччя тільки підтверджують, що події у тому дикому краї не завжди доходили до офіційної влади, а якщо й доходили, то не факт, що їм судилося потрапити в офіційні звіти.

Тим не менш, це була не остання дивна справа.

Джон О'Брайен

Але якраз випадок Джона О’Брайена один з найбільш «нормальних».
У 1921 році ветеран Першої світової війни та трапер Джон О’Брайен разом з напарником вирушили дослідити територію долини Наганні. Якщо попередні шукачі, прагнули золота, то ці двоє полювали за хутром. У звіті Королівської канадської кінної поліції за 1922 рік написано, що 27 січня напарник О’Брайена відправився перевірити пастки, а повернувшись до них знову, приблизно через півтора тижні, відзначив, що О’Брайен до них не навідувався, хоча мав би. Чоловік почекав ще трохи, а потім зібрав пошуковий загін.

Тіло Джона О’Брайена виявили сидячим біля згаслого вогнища. Він замерз насмерть у такому положенні. Хоч Джон і був досвідченим мисливцем, але все ж смерть від холоду у суворому краї взимку не виглядала чимось дивним. Втім у пізніших інтерв’ю люди переказували, що статура чоловіка здавалася надто рівною, як на людину, яка заснула сидячи. І що ніби в рукав у нього була коробка сірників. Положення його тіла і відкриті очі натякали на те, що людина замерзла мало не миттєво. Хоча в офіційному звіті таких подробиць немає.

Мей Лаферті

Улітку 1926 року, коли група мисливців рухалася додому вздовж річки Мері, яка впадає у Південну Наганні, Мей Лаферті — двоюрідна сестра Мері Філд, дружини Пула Філда, того самого, який знайшов Мартіна Йоргенсена кількома роками раніше — зійшла зі стежки і зникла (до речі, річка Мері, вздовж якої вони рухалися, зі слів Білла Кларка названа на честь Мері Філд. У цій історії люди, події та природа дуже взаємопов’язані. Білл Кларк — людина, яка жила неподалік долини, і з розповідей якої в інтерв’ю 1971 року ми багато знаємо про події, що відбувалися на тих територіях).

Пошуки організували того ж дня. Пул разом з п’ятьма іншими чоловіками досить швидко натрапив на слід дівчини. Його було добре видно, Мей залишала помітну проріху у чагарях, а також періодично траплялися обривки її одягу. Спочатку здавалося, що нагнати молоду дівчину, яка в подібних диких умовах не бувала, а все своє життя провела у форті, стане питанням техніки, але як довго мисливці не гналися за нею, вона ніби не втомлювалася, а навпаки прискорювалася, ніби перетворилася на нейвловимішого звіра.

Одягу на дівчині залишалося все менше, а її сліди все далі вели в гори. Визнавши своє безсилля, група припинила переслідування на дев’ятий день. Ніхто не міг пояснити, як їй вдається так швидко рухатися, давати раду комарам та переживати холодні ночі.

Історія отримала продовження вже після того, як загін Філда повернувся в цивілізацію і розповів про зникнення дівчини поліції. Чергова трагічна історія потрапила у місцеві газети і через кілька місяців до поліції звернувся чоловік на ім’я Чарлі і розповів дивну байку. Приблизно в той період, коли Мей Лаферті тікала від переслідувачів, він полював неподалік тих країв. Однієї ночі його розбудив плюскіт води, ніби хтось кидав у неї каміння. Ніч була місячна, тому йому вдалося розгледіти голу дівчину на протилежному березі, яка по-звіриному, на чотирьох, рухалася скелястим виступом. На ранок Чарлі переконав себе, що йому просто наснилося, і згодом забув про той епізод. Але співставивши розповідь у статті з подіями тієї ночі, вирішив повідомити про них поліцію.

Чарлі ніхто особливо не повірив, поліція не проводила жодних пошуків, заявивши, що вижити в тих умовах у дівчини не було жодних шансів. Більше Мей Лаферті ніхто ніколи не бачив.

Ангус Гол

Ангус Гол теж зник. Важка дорога, постійне перебування на межі фізичних можливостей виснажують психологічно і сприяють фатальним необдуманим вчинкам.

Так навесні 1929 року Ангус Гол, Дж. Гілрой та Енді Гей зазнали невдачі, намагаючись піднятися Південною Наганні моторним човном. Розбивши табір, увечері чоловіки так запекло обговорювали подальші дії, що посварилися. У запалі суперечки Ангус Гол залишив табір і пішов у ліс. Компаньйони не стали бігти за чоловіком, давши йому можливість охолонути. Але коли на ранок той не повернувся, подорож продовжили без нього, лише одного разу натрапивши на відбиток чобота Ангуса. Через певний час Гілрой та Гей зустріли компанію з чотирьох інших дослідників. Разом вони трохи пошукали Гола, але безрезультатно. Його тіло так і не знайшли.

У мережі є досить цікавий фільм-подорож у долину Безголових. Його зняли режисери-аматори Мел і Етель Росс у 1958 році. Стара зйомка добре підкреслює похмурість того краю і дозволяє оцінити виклики, з якими стикалася людина, яка вирішувала навідатися туди.

Філ Пауерс, Джо Малхолланд, Білл Еплер

Згоріле тіло Філа Пауерса виявили у 1932 році, коли він не повернувся з чергового рейду по встановлених пастках. Його знайшли на рештках ліжка під завалами даху. Дивним у цьому випадку було те, що його рушниця чомусь виявилася прив’язаною дротом до стіни. Це пустило поголос, що за допомогою якоїсь хитромудрої приспособи, яка потім згоріла в пожежі, Філ Пауерс вкоротив собі віку. Втім залишається дивним, що саме в той день, коли господар застрелився, будиночок і собі вирішив згоріти.

У 1936 зникли Вільям Еплер та Джозеф Малхолланд. Мисливська хатинка також згоріла, хоча людських решток на згарищі потім не виявили. Ніхто не уявляв, коли саме вони пропали — ще до того, як втратили житло, чи вже дорогою додому. Витративши на пошуки три дні, рятувальну операцію згорнули. Втім через певний час її відновили, оскільки у травні 1936 року інша група мисливців у місці злиття річок Флет і Наганні натрапила на залишки кількаденного багаття. Трохи нижче за течією лежали повалені сокирами дерева. Про інші групи мисливців окрім Малхолланда та Еплера у тих місцях ніхто не чув, тому припустили, що то саме їхні сліди. Втім нові пошуки теж виявилися безрезультатними.

Останній відголосок цієї справи стався з приходом зими, коли двоє мисливців натрапили, на дивні схованки, що були розкидані берегом. У кожній лежали шматки брезенту з різноманітними предметами, на зразок консерв, банок від тютюну і навіть ноги вовка. Брезент завжди входить у польовий набір мисливців, але Еплер та Малхолланд взяли його особливо багато, оскільки хотіли зробити щось на зразок шкіряних каное, щоб навесні сплавити хутра водою.

Останній обезголовлений

Впродовж наступних десяти років у долині продовжували зникати та помирати люди. У 1940 році в одному з мисливських будиночків виявили тіло Вільяма Гілбертсона. Того ж року повідомили про зникнення Оллі Голмберґа.

У 1945 році Уолтер Дж. Таллі разом з товаришами виявили сильно розкладене тіло. Людина лежала у спальному мішку на березі річки Флет. Голова, яка мала стирчати назовні, була відсутня. Канадська королівська кінна поліція встановила особу жертви. Нею виявився золотошукач Ернест Савар, якого знали на торгових постах на заході. За висновками поліції чоловік виснажився від голоду, заліз у мішок і помер. Дикі тварини або відгризли голову, або вона сама відпала, коли відгнила, і вже тоді її забрали тварини. Решта тіла залишилася неушкодженою тому, що звірі не змогли дістатися всередину спального мішка. Саме Савару наразі судилося стати останньою людиною, яка втратила голову у долині Безголових. Принаймні серед тих, чії рештки знайшли.

Історія, розказана Френком Гендерсоном

Як це вже бувало раніше у подібних випадках, два досвідчені золотошукачі мали зустрітися біля Вірджинського водоспаду, прямуючи з різних боків фактично назустріч один одному. Ця практика полягала в тому, щоб за один сезон встигнути дослідити більшу територію. Якщо ж на місці нікого не виявлялося, то той, хто приходив першим, писав на дереві, куди саме відправлявся далі. Не виявивши Реймонда Паттерсона (це не той Реймонд Патерсон, який у 1958 році написав книжку, це інший), Френк Гендерсон написав, що спуститься в долину до місця, де колись виявили тіла братів Маклеодів.

Табір група розбила за півмилі від берега річки на скелі. Посеред ночі Френк прокинувся від дивних протяжних звуків, які линули від води — чогось середнього між виттям та плачем. Внизу чулося вовтузіння. Весь табір піднявся на ноги, але ніхто не ризикнув спуститися вниз. Навпаки сиділи тихо і загасили вогнище, щоб не привертати увагу. Катавасія не припинялася кілька годин. Потім переказуючи цю історію в місті, він запевняв, що тубільці вважали джерелом звуків «білих велетнів». Він не добре розумів про що мова і не готовий був повірити в їхню версію, але й своєї не мав. Бо це було справді щось унікальне, такого, за десяток років проведених у дикій природі, він ніколи не чув ні до, ні після тієї ночі.

На ранок всі провідники з місцевих вирушили на схід, подалі від річки. Певний час він рухався з ними, переконуючи повернутися та продовжити пошуки, але замість заспокоїтися вони все частіше чули якісь шуми, бачили силуети в тумані, відчували чужу присутність — не інакше, як духів нага. Як не вмовляв їх Гендерсон, як не переконував, що то гра світла та тіней, уява та забобони, що всі попередні смерті людей в долині — справа рук людини чи жорстоких реалій природи, у нього нічого не вийшло. Тож в результаті він залишився сам і бродив долиною у пошуках Паттерсона до кінця сезону. Але Реймонд Паттерсон теж поповнив довгий список зниклик у долині Безголових.

Хоча Френк переконував вихідців з корінних американців у тому, що білі створіння лише їхня фантазія, по поверненні зізнавався, що страшенно боявся залишатися на самоті і рухався долиною дуже обережно і лише поночі.

Ангус Блейк Маккензі

Якщо ви припускаєте, що всі таємничі смерті та зникнення ставалися лише за часів наших прадідів та бабусь, то аж ніяк. 5 січня 1962 року, здійснюючи переліт з аеропорту біля річки Сміт до озера Мікі, щоб доставити провізію та обладнання для зйомок документального фільму, зник Ангус Маккензі.

На жаль, через сніжну погоду та погану видимість чотирьом літакам пошуково-рятувальної служби RCAF та кільком цивільним судам виявити залишки літака одразу не вдалося. Аж до 8 серпня, коли представник компанії Nahanni Films Ltd. і за сумісництвом діловий партнер Маккензі Джон Ленгдон, пролітаючи повз, випадково не помітив його високо в горах. Поліція перевірила координати з повітря і спорядила пішу експедицію. Діставшись до місця призначення, група виявила літак, який попри катастрофу залишився фактично цілим, але ні самого Ангуса Маккензі, ні його тіла поряд не було.

З травня 1960 по травень 1961 року в газетах знову підняли тему золота Наганні. Цього разу через випадок з п’ятьма відчайдухами, які засрягли у долині без припасів, оскільки літак через погану погоду не зміг їх забрати. Двійко чоловіків ризикнули вирушити по допомогу самотужки і зникли. Один у відчаї підірвався динамітом. Ще двох чудом врятували Джим і Чак МакЕвої випадково помітивши витоптане повідомлення SOS, одного дня пролітаючи повз ту місцевість.

Ангус Блейк Маккензі особисто чув цю історію від Джима МакЕвоя і так надихнувся, що вирішив використати її у фільмі про прокляття долини Наганні. Тим моторошнішим є факт, що у червні 1964 року тридцяти дворічний Джим МакЕвой, який на той час прославився великою кількістю врятованих життів і вважався чи не найкращим цивільним рятувальником, під час чергового польоту зник разом з двома геологами на борту. Кожен прагнув допомогти, та попри величезні зусилля літак з його останками виявили аж у 2003 році. Ніби щось забрало у МакЕвоя боржок за всі його попередні порятунки.

Маккензі та Джон Ленгдон орендували літак Cessna 180, щоб детальніше ознайомитися з місцевістю, спланувати зйомки, зняти гарні загальні плани, обрати зручне місце для таборування. Для більшої достовірності чоловіки мали намір залучити до фільмувань безпосередніх учасників попередніх рятувальних операцій та старателів. Зокрема Джека Малхолланда — брата Джозефа Малхолланда, про якого вже йшлося вище і який разом з Біллом Еплером зникли в долині Безголових у 1936 році.

Під час підготовки та планування Меккензі та Ленгдон двічі потрапляли в снігові пастки. Одного разу на два тижні, іншого — на шість днів. Вперше їм пощастило вийти до житла людей і перечекати скруту. А вдруге їх знайшли пошуковці. Та чоловіки не сприйняли ті події, як застереження.

Хоча Меккензі зник 5 січня, через постійні снігопади офіційні пошуки розпочали аж 17 числа і тривали сорок днів. Як зазначалося, літак помітили 14 серпня. Всередині знайшли бензопилу, паливо та оливу, а також запаси їжі, кількість якої, в перерахунку на одну людину, оцінювали у сто днів. Також знайшли два бортові журнали, які Маккензі використав як щоденники, завдяки чому приблизно можна реконструювати подальші події.

Аварія стала наслідком поганої видимості та помилки пілота. Маккензі не помітив самотнє високе дерево і зачепив його крилом. Гепнувся на скелі, але майже не постраждав. З ушкоджень мав лише забій спини та кілька вивернутих пальців. Трохи піднявшись на узвишшя зрозумів, що помітити його буде складно, адже білий літак зливався зі снігом. Втім він тримався оптимістично, оскільки приблизно уявляв, де знаходиться і оцінював відстань до табору у 10 миль, що хоч і досить складно подолати у диких умовах, але все ж не безнадійно.

Чоловік організував укриття і став чекати порятунку. У перервах між рубанням дерев та посиланням радіосигналів він прокопував стежку у товщі снігу, що подекуди сягала метра.

Утім сніг продовжував падати, температура опустилася до -10 С. Кожного дня він намагався вирушити до озера Мікі, але кожного разу повертався. Маккензі жалівся, що сильно втомлюється від постійного копання снігу та рубання дров, був розчарований розумінням, що за такої погоди не зможе за день дійти до цілі. Двадцять першого січня він писав, що для того, щоб дійти до кінця розкопаної стежки, йому потрібно дві години. Ще три він копав, а далі мусив повертатися. Того ж дня він писав, що чув пошуковий літак, і це дуже нагадало йому аеропорт Едмонтона.

Ангус майже одразу витоптав повідомлення SOS у снігу, але також придумав причепити червоний спальник на дерево, також сигналом міг служити вогонь, який він без кінця підтримував. 28 числа він побачив бомбардувальник, який пролетів всього в сотні футів над ним, і Ангус був впевнений, що його помітили і врятують. Але він помилився. Самі пошуки скасували після 10 лютого, налітавши загалом близько 300 годин. Записи в щоденнику Ангуса Маккензі закінчуються 20 лютим.

Аналізуючи події постфактум можна прийти до висновку, що якби він краще знав місцевість, то не прагнув би дістатися озера, а зосередився б на форті Беннет-Крік. Для цього йому слід було трохи піднятися на гору, пройти хребтом близько чотирьох миль і через ліс спуститися до поселення.

Цікаві деталі додає Стів Віллерс, який брав участь у пошукових операціях. Він стверджує, що в якийсь момент був цілий тиждень ясної погоди без найменшої хмаринки. Дим з таборів та нафтових вишок було видно з відстані понад 50 миль, але ніхто так і не помітив вогнища і диму Маккензі, які за його словами він постійно підтримував. Чоловік вважає, що оскільки кістяк так і не знайшли, то найочевидніше, що Ангус Маккензі підлаштував своє зникнення. Можливо, він не задумував його включно з аварією літака, але коли та вже сталася, то вирішив скористатися нагодою.

Побутувала думка, що Маккензі з Ленгдоном знайшли заховане золото Маклеодів, і Ангус вирішив кинути партнера на гроші та розпочати нове життя. Поліція всі подібні припущення відкинула та визнала чоловіка мертвим. Ймовірніше всього він одягнув снігоступи, прихопив рушницю, сокиру та вирушив випробувати долю. Втім, якщо б чоловік став здобиччю звірів та його кістки розтягнули б, то все одно б залишилися речі, які він прихопив. Аргументом за сплановане зникнення може стати і те, що Ангус перед подорожжю зняв значну суму грошей з банківського рахунку і ніхто не зміг пояснити, куди саме вони поділися.

«Він не намагався повернутися до свого табору пішки, — казав МакЕвой. — Я думаю, що щоденник був фальшивкою, написаний заздалегідь і датований заздалегідь. Він ні в якому разі не сидів там 50 днів, чекаючи, поки його знайдуть».

Сучасна спадщина

Останнім наразі випадком прийнято вважати смерть двох досвідчених мисливців — Девіда Горесі та Фредеріка Гардісі — у 2005 році.

12 червня чоловіки відправилися у мисливський будиночок свого друга Рода Гандерсона, що за 125 км від форту Сімпсон. Похід мав бути короткостроковим, тому коли чоловіки за кілька днів не повернулися, Род сам навідався до друзів, щоб перевірити, чи все у них гаразд. Та замість чоловіків застав повну провіанту безлюдну хатину та дві залишені рушниці. З димаря йшов дим, а в печі ще залишалося трохи жару. Він почекав, але ніхто так і не з’явився. Тож довелося повідомити поліцію, яка долучилася до пошуків вісімнадцятого числа. Але вже двадцять третього вона припинила їх, вважаючи безперспективними.

Друзі та рідні були категорично проти і продовжили досліджувати ліс. 27 червня тіло Девіда Горесі знайшли в густому чагарнику за майже 4 км від будинку. Примітно, що сталося це там, де поліція вже проводила огляд. Як пояснення, остання заявила, що просто не помітила його.

Тому 5 липня до пошуків долучили пошукових собак. Утім їхні послуги не згодилися, оскільки 8 липня друге тіло випадково виявили у річці за 20 км від будиночку. Причинами смертей чоловіків назвали переохолодження та утоплення, які сталися внаслідок нещасних випадків. Поліцію не дуже здивувало, що такі досвідчені мисливці раптом полишили будиночок з голими руками, і вирішили в один день загинути різними способами. Рідні також додають, що ніхто ретельно не оглядав саму мисливську хижу, адже там було багато свіжих слідів від куль. Можливо це змогло б пояснити чому Девід та Фред опинилися назовні. Але поліція закрила на це очі. І навіть після скарги і вимоги провести інспектування початкового розслідування, поліція запевнила, що все було проведено на найвищому рівні. Родини загиблих досі сподіваються на достойне проведення справи, хоча зрозуміло, що правди вже навряд чи вдасться добитися, адже забагато халатності допустили на початкових етапах.

Однією з цікавих деталей справи також є те, що один з пошуковців запевняв, що коли в кущах знайшли Горесі, то його руки були ніби обпалені. Подібні сліди могли залишитися на шкірі внаслідок обмороження, але погода була занадто тепла.

Як тут не пригадати всі спалені тіла з минулого?

То що ж там відбувається?

Насправді дуже хочеться поєднати всі ці випадки у єдину систему — уявити банду, яка полювала за старателями та мисливцями, щоб відбирати золото та здобич. Зручно підтримувати легенду про таємничих духів долини, відрубуючи голови і спалюючи тіла тих, кого не вдалося кудись сховати. Цілком притомна версія, якщо не брати до уваги терміну, на який розтягнулися всі ці події. Жодна банда не протримається так довго.

То може це все ж нага, які нікуди не пішли чи повернулися на місця своїх предків? Вони спритні, вони жорстокі, вони непомітні. Вони як і банда цілком могли вбивати людей, але не через золото, а просто тому, що не любили людей — ні білих, ні метисів, ні корінних американців. Такий варіант гарно пояснює випадок пані Лаферті — навряд вона тікала сама, її ймовірно викрали. Гарно сюди пасує і історія зникнення Джо Малхолланда та Білла Еплера, з їхнім брезентом, який порізали та акуратно, майже з ритуальною ретельністю, розклали берегом. Але знову ж, де все золото, яке перебуваючі у первісному стані нага навряд чи цінували б і викрадали? Вони б взяли продукти чи зброю. Або принаймні не залишали б їх, віддаючи перевагу золоту. Та й за стільки десятиліть їх би однозначно помітили.

Варто визнати, що попри всю таємничість легенд, велика частина справ є нещасними випадками. Зникнення та смерті Джона О'Брайена, Ангуса Гола, Вільяма Гілбертсона, Оллі Голмберґа та багатьох інших. Впасти в ущелину, застрягнути між камінням у річці, стати розтягнутим грізлі чи вовками і назавжди зникнути для цивілізації насправді дуже просто. Достатньо просто травмуватися поза звичними маршрутами і на такій значній площі шанси залишитися непоміченим стрімко злітають догори (доведено канадською поліцією у 2005 році).

Але хто ж стоїть за насильницькими смертями? У випадку Маклеодів першим на думку спадає їхній компаньйон Роберт Вейр. Останній навіть міг мати спільників, які потім позбулися і його. Жертвою грабунку став і Йоргенсен. Усіх обезголовили та спалили, щоб приховати особистості жертв. За Мей Лаферті вже говорили — її могли викрасти. Але навіть такі припущення не пояснюють дрібних нюансів у кожній справі — чому, якщо Лаферті викрали, то на землі бачили тільки її сліди, чому Філ Пауерс прив’язав рушницю і яким чином загорілася його хатина, що за дивне виття серед ночі чув Гендерсон разом з тубільцями?
Чітких відповідей немає і навряд колись вже будуть. Тому якщо ви раптом збираєтесь відвідати долину Безголових, то я б на вашому місці не легковажив. Розкажете потім, як воно там насправді.

Долина Наганні все ще таємнича та небезпечна, хоча й стала поблажливішою до людей. Тут проводять чимало археологічних розвідок, знаходячи в печерах скам’янілості динозаврів та настінні малюнки, проводять авіаційні екскурсії, займаються рафтингом. Смертність та випадки зникнення значно скоротилися. Але можливо, долина Безголових просто присипляє нашу увагу. А можливо, ми просто поки не знаємо про податки, які вона збирає за перебування на її території та надмірну увагу.