«Убивця лісу» — страшна казка з глибоким сенсом

Повість читається, наче темна казка, занурюючи читача у густий ліс, сповнений невідомих сутностей. Тут все діє за звичаями казок: своє ім’я виказувати не можна, невідоме чіпати чи брати з собою теж. Допомога лише за послугу або треба щось віддати. Ліс живе своїми законами, тому варто грати за правилами аби вийти звідти живим.

Коротко про сюжет: жорстокий правитель Тиран, за описом схожий на Влада Цепеша, випалив купу селищ, заволодів землями та оселився у скромній місцині, де є два ліси, Південний і Північний. Один ліс як ліс, до іншого людям зась, бо вони звідти не повертаються. В його хащі тікають діти Тирана, син і донька. Веріс – єдина людина, яка колись змогла вийти живою з того лісу, тому Тиран наказує жінці повернути дітей, інакше він спалить усе село. І у Веріс є день аби вивести дітей ворога живими.

Ліс – єдине місце, котре не зміг захопити Тиран. Можливо, він є метафорою опору або страху правителя. Бо діти зникають в хащах і чоловік, маючи чисельну армію, фактично безсилий. В лісі його влада обнуляється, той забрав у нього найважливіше, можливо, навіть мстить за вбитих жителів селища. Або це місцина, не яку захоплює Тиран, а яка сама захоплює щось чи когось. Тут наче імітація паралельного всесвіту – не люди приходять руйнувати ліс, а ліс руйнує людину. Схоже на протидію силі Тирана, але також та річ, яку змогла підкорити Веріс, граючи за чужими правилами. Це багато каже про характер жінки, її стосунки з лісом. Окремо можна розбирати мотиви, які рухали Веріс – сила материнської любові і відповідальності за чуже життя, бо шукала жінка колись у лісі і власну дитину. Нетрі перевіряють не тільки фізичну витривалість, а і моральну.

Тут речі, які Веріс вважала давно померлими, речі, з якими давно покінчила, знову воскресали, і так само, як, власне, ідея з мертвими вартовими, - це була жахлива та зумисна жорстокість.

Іноді здається, що Веріс блукає уві сні чи підсвідомості, надто викривлена реальність і символічні образи.

Мене підкорили описи істот, що несуть варту у хащах. Як міфічні, так і, можливо, вигадані. Зокрема запам’яталася пожираюча тварин істота-шарф та вартові біля будинку.

Були істоти, яких Веріс навіть впізнати не могла, просто сплутані клубки кісток та рогів, так ніби однієї ночі, вже у цій посмерті, вони вляглися надто близько одне до одного, а прокинувшись, не могли роз’єднати різні частини своїх тіл, бо ті дуже переплуталися. Деякі мали по десятку ніг, а в деяких їх узагалі не було.

Книга стирає кордони між казкою та жахом. Спочатку ти блукаєш в лісі, наче у фантазійних світах Братів Грімм або Льюїса Керрола, в темній версії «Аліси в Дивокраї». От вже граєш за правилами, спілкуєшся з істотами і тікаєш від когось. Я разом з головною героїнею дивувалася змінам, бігала доріжками і намагалася впізнати, чи не дурять мене знову. Веріс помилялася і мені це подобалося. Бо герой не той, хто не помиляється, а той, хто вчиться на помилках і рухається далі попри невдачі. Також справжнім жахом тут був вибір, тиск спливаючого часу і відчуття чогось неминучого, поганого.

У повісті підіймається тема невинності і співучасті. Чи дійсно діти Тирана невинні, чи є співучасниками дій свого батька? Веріс має складний вибір. Бо діти апріорі не відповідають за дії батьків, але вони підростуть і продовжать його криваву справу. Вона спокійно може полишити їх у лісі, але тоді Тиран спалить село і вб’є рідних жінки. Я побачила в книзі паралелі на схожі ситуації. Ось Веріс проштовхується до будинку через потойбічних вартових аби врятувати брата і сестру, а десь по той бік, за лісом, такі самі вартові сидять перед будинком її діда та тітки. І жінка одночасно рятує усіх від загибелі: і родичів, і чужих дітей.

Книга кидає виклик традиційному розумінню добра і зла. Чи має Веріс рятувати дітей ворога, чи може помститися своєму нападнику, бо діти під її владою. Чи дійсно ліс поганий, чи він може допомагати та підказувати? Чи правильно зробила жінка, що вивела колись свою дитину з лісу? Чи правильний вибір зробила у фіналі і як все могло завершитися інакше?

Увага приділяється іменам, бо вони є певним мірилом у загадковому світі – ліс міг їх забрати разом з життям. Веріс вдома мала безіменних кролів. Лише двох було названо, бо їх точно не мали зарізати, хоч вони і не матимуть потомства. Здається, навіть за кордонами лісу досі розповсюджуються правила, де долю безіменних і названих вже визначено. Нарекла іменами – взяла відповідальність за життя. Я гуглила імена дітей: як Арам, так і Елеонор, означають «милосердя», Веріс – весна, правда, реальність або безпека. В сюжеті є суперечки стосовно імені Веріс, бо у народу Тирана це чоловіче ім’я. Можливо, так авторка підкреслила силу і мужність головної героїні, хоча в селищі Веріс так називають жінок. Тепер розглянемо назву лісу. Він перекидав людей у В’язовічність, де панували вже інші істоти. Символізм в’язу – сила, стійкість і довголіття, через міцну деревину – здатність витримувати складні умови, захист та безпека. В мітології та різних культурах він символізує зв’язок між світами, жалобу, духовне зростання та мудрість.

Питання, на яке я собі досі не відповіла – хто ж справжній Убивця лісу? Можливо, це люди, від яких ліс оберігається. Може сама Веріс, бо вона змогла зайти і вийти, перемогти ліс. Або це взагалі не буквальна сутність, а дещо метафоричне.