ЗБРОЯ. Ексклюзивне інтерв'ю з режисером Заком Креґґером

Від New Line Cinema та Зака Креґґера — неповторного автора хіта «Варвар» — новий фільм у жанрах горору й трилера: «Зброя».

Коли всі діти з одного класу, окрім одного учня, одночасно таємниче зникають, громада залишається з моторошним запитанням: хто або що стоїть за цим зникненням?

У фільмі знялися: Джош Бролін, Джулія Ґарнер, Олден Ейренрайк, Остін Абрамс, Кері Крістофер, Бенедикт Вонґ та Емі Мадіґан.

Режисер стрічки — Зак Креґґер, який також написав сценарій та виступив продюсером разом із Роєм Лі, Мірі Юн, Дж. Д. Ліфшицом і Рафаелем Марґулесом.
Виконавчими продюсерами стали Мішель Морріссі та Джош Бролін.
До творчої команди Креґґера увійшли: оператор Ларкін Сайпл, художник-постановник Том Геммок, монтажер Джо Мерфі та художниця з костюмів Тріш Саммервілль. Музику створили Раян Голладеї, Гейс Голладеї та сам Зак Креґґер.

New Line Cinema представляє фільм Закa Креґґера «Зброя», спільне виробництво студій Subconscious, Vertigo Entertainment і BoulderLight Pictures.
Світовий прокат стартує 6 серпня 2025 року, українська прем’єра — 7 серпня 2025 року у кінотеатрах та IMAX, дистрибуцією займається Warner Bros. Pictures.

Чи був момент, із якого почалася ідея, що згодом переросла у «Зброю»?

ЗАК КРЕҐҐЕР: Один із моїх найкращих друзів раптово помер. Здається, іноді сценаристи пишуть із позиції амбіцій — і, мабуть, це не завжди найбільш здоровий творчий шлях. Але я перебував у такому глибокому, болючому стані, що писав просто через внутрішню потребу, абсолютно не уявляючи, у що це виллється.
Коли я пишу, то маю правило: я не хочу знати наперед, що станеться. Просто починаю. Так я й сів писати те, що згодом стало цим фільмом — і першою сценою, яку я набрав, була маленька дівчинка, яка розповідає історію, й діти, що вибігають із дому. І я сам собі думаю під час написання: «Цікаво, сподіваюся, я зможу це якось пояснити». Але я насправді не знав, як усе розгорнеться, аж до того моменту в сценарії, коли потрібно було дати відповідь. Тобто я ніби йшов по канату, сподіваючись, що щось відкриється мені в процесі. І, на щастя, цього разу так і сталося.
Але насправді я просто писав, щоби вивільнити це відчуття — і з цього виросла історія «Зброї». Коли я писав «Варвара», процес був схожий: я сів за сценарій просто для власного задоволення, без жодного уявлення, чим це закінчиться. І цього разу все відбулося так само — я не знав, яким буде фільм, аж поки не написав «кінець».
Чесно кажучи, перший драфт був жахливий. Потім вийшов «Варвар». І я взяв той чернетковий варіант і довів його до стану, в якому це вже могло стати фільмом.

«Варвар» — це дуже потужна робота, яку важко перевершити.

ЗАК КРЕҐҐЕР: Так, після «Варвара» мені дуже хотілося, щоб наступний проєкт став для мене справжнім викликом — щоб я зміг бути масштабнішим, кращим. Я прагнув зробити щось значно амбітніше — не лише в плані розміру чи масштабу, а й у кількості сюжетних ліній і складності структури. Я хотів, щоб це було ризикованіше, але водночас так само шалене. Іноді, коли фільм масштабніший, виникає спокуса грати обережно, але я навпаки — хотів піти в інший бік і зробити все максимально дивно. Тож я дуже пишаюся тим, що
«Зброя» — це водночас і масштабніше, і дивніше кіно, ніж «Варвар». І саме з такою установкою я й починав писати сценарій.

Що з досвіду «Варвара» ти забрав із собою як режисер?

ЗАК КРЕҐҐЕР: Передусім — я став набагато впевненішим. Протягом усього того процесу я запитував себе: «Чи знаю я, що роблю? Чи справді я здатен зняти й зрежисувати фільм?» І завдяки «Варвару» я довів собі: «Так, я можу це зробити». Тож у «Зброю» я заходив уже з відчутною впевненістю.
Найбільшим уроком для мене стало вміння заглушити весь зовнішній шум і прислухатися до того маленького творчого голосу всередині, який так легко проігнорувати. Він дуже тихий, дуже слабкий. А коли навколо тебе хаос зйомок, цей голос може прошепотіти: «Гей, почни спочатку. Це не те. Можливо, треба змінити напрям».
Коли я працював над «Варваром», іноді придушував цей голос через тиск, гроші, дедлайни. Але на зйомках «Зброї» я вже міг сказати: «Усім стоп. Щось не так. Але я знаю, що нам треба зробити». Це було дуже цінне вміння — і я не певен, що зміг би це зробити, якби не мав досвіду «Варвара».

То що ж таке насправді «Зброя»?

ЗАК КРЕҐҐЕР: Центральне запитання, яке ставить цей фільм буквально з першої сторінки, звучить так: «Чому?» Чому один клас дітей вирішив однієї ночі, о 2:17, встати з ліжок, спуститися вниз, відчинити вхідні двері, вийти в темряву — і більше ніколи не повернутися? Що саме не так із цим класом? Чому не інший третій клас? Це був якийсь план? Це вплив інопланетного розуму? Робота уряду? Розіграш? Що взагалі могло спричинити це?
Я не знав відповіді, коли починав писати, — і саме це здалося мені дуже захопливим. Мені було легко увійти в стан батька, який вимагає пояснень, або вчительки, яка нічого не розуміє. А може, розуміє? Не знаю. Не скажу. Але там одразу з’явилася ціла купа смачних перспектив — від тих, хто має розплутати цю справу, до тих, кому просто критично важливо, щоб це було розплутано. Тому історія стартувала дуже природно, від самого запитання.
Це фільм, який починається дивно — а завершується, на мою думку, ще дивніше. Але водночас він намагається стояти обома ногами на землі настільки, наскільки це можливо. Він дотримується правил власного всесвіту, тож не перетворюється на якийсь сюрреалістичний, галюциногенний кошмар. Але це дуже закручений, поворотний фільм. По суті, він перевинаходить себе кожні 20 хвилин, але водночас залишається вірним своїй основній рушійній ідеї. Та водночас це ще й веселий фільм. Він смішний, страшний, захопливий. Це не якийсь похмурий, затягнутий морок. Але при цьому історія, яку він розповідає, — справді доволі… поламана.

Цей фільм справді постійно дивує. А це саме по собі — досягнення.

ЗАК КРЕҐҐЕР: Як людина, яка переглянула мільйони фільмів за життя і щиро їх обожнює, можу сказати: дуже важко створити історію, яка справді здатна здивувати — і яку ти не розгадаєш одразу, щойно побачиш трейлер… або принаймні через 10 хвилин перегляду. Я зазвичай уже на десятій хвилині точно знаю, куди все йде. Але тут — ні. Я впевнений, що зі «Зброєю» усе не так. І дуже важливо зберегти цей ефект для тих, хто дивитиметься фільм після перших глядачів.
Тому, гадаю, я скажу це прямо: будь ласка, не спойлеріть цей фільм своїм друзям. Не йдіть в інтернет і не ставайте тролем. Дайте людям можливість відчути цю історію по-справжньому.

Як і у «Варварі», ти знову руйнуєш очікувану структуру наративу — і зібрав блискучий акторський склад, який повністю розкриває її потенціал…

ЗАК КРЕҐҐЕР: «Зброя» — це цікавий фільм, бо тут фактично сім головних ролей. Кожен персонаж отримує свій 12-хвилинний відрізок, у якому він — зірка. І кожного разу, коли я когось затверджував, я обирав головну зірку цього фільму.
Найпомітніші на початку картини — Джулія Ґарнер і Джош Бролін. Думаю, Джулію легко сприйняти як тендітну людину: вона невеличка на зріст, із вибуховим світлим волоссям. І вона дуже смішна. Але водночас у ній — неймовірно сильне ядро. Її сила в тому, що вона вміє водночас проявляти обидві ці сторони — з вражаючою майстерністю. І дуже цікаво спостерігати, як персонаж, який спершу здається жертвою, раптом перетворюється... не на хижака, а на когось по-справжньому небезпечного. І це рідкісна якість — бути переконливою в обох станах. Можна легко знайти «бандитку», але чи зможе вона достовірно зіграти вчительку третього класу, чия головна проблема в тому, що вона надто сильно любить своїх учнів, але при цьому мусить проявити силу? Таких акторок одиниці — і Джулія серед них.

Джош Бролін — один із моїх улюблених акторів. Він знявся в купі фільмів, які я обожнюю. Він просто неймовірний. Дуже талановитий. Він здатен зробити багато чого, маючи мінімум. Зовні — жорсткий, але всередині — вразливий, глибокий, справжній. Він — справжня кінозірка. Мати Джоша Броліна у своєму фільмі — один із найбільших подарунків у моєму житті. Не знаю, що ще сказати. Те, наскільки він крутий, — очевидно.

Олден Ейренрайк, як на мене, — це взагалі один із найвидатніших акторів нашого покоління, якщо можу так сказати. І, я думаю, вже час, щоби всі це зрозуміли. Я закохався в нього як у актора, коли побачив «Аве, Цезар!». Як на мене, він тоді просто вкрав той фільм. Вибач, Джош. Але так і було. І Джош зі мною погодиться — він би сказав те саме. Коли Олден у правильному місці й у правильний час — це магія. Він справжня зірка. І він дуже розумний. До того ж — ще й сценарист і режисер. Розмовляти з ним на знімальному майданчику було легко, бо він одразу розумів «код» того, що ми намагаємося зробити у сцені. Він ніколи не буває фальшивим чи нудним. Він заворожує. Я справді ним захоплююся.

Остін Абрамс — ще один, від кого я в захваті. Він, на мою думку, поки що не отримав свого величної миті. Але я дуже хочу бути частиною цього моменту, коли він станеться. Бо Остін — це, як на мене, Віллем Дефо, Джон Казале чи Ґері Олдмен, готовий вибухнути. Він характерний актор, завжди трошки дивний, але завжди захопливий. Він не здатен на фальшиву ноту. Я закохався в нього ще тоді, коли побачив у «Статусі Бреда». Це був фактично дует, і йому тоді було, мабуть, 17 — а він не «грав» взагалі. У нього була ця спокійна, непохитна енергія, і він просто тримав фільм на собі. Для підлітка — це щось неймовірне. Потім він зʼявився в «Ейфорії» і показав, як може перевтілюватися. І я подумав:
«Я мушу з ним попрацювати». І коли дійшло до кастингу «Зброї», і мені потрібен був залежний персонаж у 20-х, я сказав: «Я точно знаю, кого, чорт забирай, ми візьмемо». Він повністю віддається. І він дуже щедрий актор.

Бенедикт Вонґ — це той, із ким я раніше не був знайомий. Але я мав чітке уявлення про свого героя. Мені потрібен був «ніжний велетень». Людина, яка, по-перше, очевидно, має акторські навички, але водночас — така, у яку ти повіриш як у директора початкової школи… і яка одночасно могла б тебе налякати, якби напала. І тут зʼявляється Бенні — буквально в останню мить. Я вже був у стані розпачу, бо не міг знайти того, кого шукав. І тут один із продюсерів каже: «Тобі треба подивитися на Бенні». Я занурився в його роботи, ми звʼязалися по Zoom — здається, він щойно прокинувся й запитав: «Що тобі потрібно від цієї ролі?» Він трохи імпровізував у сцені — і вже на тій розмові я сказав: «Це твоя роль. Летиш в Америку». Він прекрасний. Бенні — найкращий. Обожнюю його.

Кері Крістофер — один із головних героїв «Зброї», і йому 10. Але я не думав про нього як про «дитячого актора». Для мене він просто актор. Дуже розумний, ставить вдумливі запитання на знімальному майданчику, уважний і сфокусований. І от що робить його особливим: більшість дітей-акторів заздалегідь «формують» свої репліки — тобто ще до сцени вирішують, як саме їх вимовлять. Це називається препостановка, і це завжди погано. Кері цього не робить. Він просто є в сцені, він слухає і реагує. І це — найцінніше. Його інстинкт — завжди грати щиро. Він не перебільшує, не грає на публіку. Я дуже його полюбив. Він створює добру атмосферу на зйомках. Він був моїм маленьким другом. І я безмежно вдячний йому за те, що він виклався на повну
— бо він справді це зробив.

А ще — Емі Мадіґан, яка просто одна з найкращих акторок, яких можна собі уявити. Подивіться на неї в «Полі чудес» — там вона енергійна, життєрадісна. А в «Бувай, дитинко, бувай» — навпаки, точна й стримана. Ми зустрілися з нею на обід у грецькому ресторані, говорили про роль, і просто там, за столом, вона зіграла свою сцену. І хоча я обіцяв собі, що не запропоную їй роль одразу… після цього я просто сказав: «Це твоя роль. Ти її отримала».

Що, на твою думку, робить цей жанр таким привабливим — не лише для режисерів, а й для глядачів, які приходять у кінотеатри?

ЗАК КРЕҐҐЕР: Сьогодні горор — це справді цікаве явище. Це одна з небагатьох сфер сучасного кіно, де ти все ще можеш отримати кінотеатральний прокат і пристойний бюджет, створюючи при цьому щось незвичне, дивне й нове. І мені шкода це казати, але у великих дорогих бойовиках такого менше. Дедалі частіше це зʼявляється саме в горорі.
І мені пощастило, бо мій внутрішній «творчий камертон» найкраще налаштований саме на горор. Я резоную з ним. І якби я писав виключно для себе — я б писав горор. Тому я справді вдалий приклад правильного часу і місця. Зараз — 2025 рік — і горор знову в моді, до нього прикута увага. І дякувати Богу, що так. Бо я обожнюю цей жанр. Це — моя улюблена форма. Мене майже ніколи не лякають фільми, але один із сотні таки чіпляє — і це незабутньо.
Є щось особливе в тому, коли ти дивишся горор або комедію… (ну ж бо, комедіє, повертайся!)… у кінотеатрі. Ти ніби налаштовуєшся на загальну вібрацію зали. Це момент колективного занурення — коли група людей разом віддає всю свою увагу спільному досвіду. І коли ви потрапляєте на одну хвилю — це веселіше. Це глибше. Це майже як у храмі. Ви не гортаєте телефон, не балакаєте про якесь лайно (принаймні якщо ви не придурки) — ви всі сфокусовані, й досвід стає насиченішим.
Ось чому варто сісти в авто, витратити 40 баксів на попкорн і колу, знайти няню — бо ти отримуєш щось справжнє з енергії залу. А в горорі, коли ти разом із глядачами мчиш на цьому емоційному атракціоні — це кайф, адреналін і навіть сміх. І все це краще переживається разом. Я завжди ходитиму на такі фільми в кіно — просто тому, що це веселіше.

То як ти сам почуваєшся щодо того, що зробив зі «Зброєю»?

ЗАК КРЕҐҐЕР: Моя місія як режисера — залишатися повністю чистим і вірним тій візії, яка зʼявляється в мене, коли я пишу. Бо коли я пишу фільм, я переглядаю його в себе в голові. І моя єдина задача — зберегти цю картину недоторканою. Це найважче в світі, бо щодня під час виробництва на тебе звалюються тисячі проблем, які можуть почати розʼїдати твою ідею. І так — іноді доводиться йти на поступки. Але я відчував: коли стою перед монітором на знімальному майданчику — я бачу те, що в мене в голові.
А коли ми сіли в монтаж — найважливіший момент — я побачив той самий фільм, який «дивився» у себе в уяві рік тому, щовечора перед сном. Бо так, я одержимий. Щоночі перед сном я переглядав цей фільм у голові. І найбільша моя гордість — це момент, коли ми дійшли до кольорокорекції, останнього етапу постпродакшну, — і я знову побачив той самий фільм.
І для мене це означає одне: я став невразливим. Люди можуть любити цей фільм, можуть ненавидіти його. Він може зібрати касу — а може й не зібрати. Але я все одно переміг, бо зняв те, що бачив у голові. Це — найбільша перемога, про яку лише можна мріяти.