Чумний Реаніматор
Ми розділилися, і тіла наші спітнілі та напружені, були готові повернутися з зірок. Ми не обіймалися, хоча варто було? Якийсь час ми мовчали, поки я віддихувався і думав як добре бути живим. Над головою стриміла книжкова шафа, з непотребом, з якого я виріс: ГДЗ, підручники які мусив за свій кошт купувати, енциклопедії і дитячі казки. Звісно, там були і книги які ми привезли з села, деякий раритет, як ота Папюсь, сучасний Нігерійський детектив, який я колись хотів прочитати і два томи Джека Лондона. З концентрованої насолоди єдності думок, починали влазити і додаватись інші, зайві. Як от та про…
- Знаю, ти розізлишся…
Почав непевно я, вкотре доводячи собі, що щирість та чесність, є незаперечною ознакою кращості за інших. Вона здавалось не слухала, а лише пестила своє тіло, насолоджуючись своєю молодістю, своєю знадою, своєю любов’ю, водила по ньому руками.
- Але про таке ніби не говорять…
Вона торкалася всміхнена своїх губ та лиця, їй точно сподобався той/цей? раз.
- Кажи…
І підсунулась до мене. Тіло її було привабливе як і голос, як і лице, як і гарячі груди, які я так любив, і зараз відчував на собі.
Тоді ж простягнула руку до мого славня, і зачала його колисати, а другою рукою водити по моєму обличчю. Важко було передати, наскільки відволікаюче це було, хотілося видалити той початок розмови, який я завів. Як перевірити, чи вона справді хотіла те знати? В голові паморочилося, запах її близькості, і вправність коливань, пробуджували в мені інтуїцію замовкнути, і просто жити моментом. Воно зірвалось з уст, як передчасна еякуляція, як наготовлений вистріл у руці, що дрижить, яка надто втомилась, і забула наказ чекати.
- На цьому ліжку померла моя прабабушка.
Я не знав що вона зробить, здогадувався, але чекав. Вона не зупинилась. Їй здавалось без різниці, моя міць, що і самого відволікала від промовляння тих думок, збуджувала її тіло, і вона шорстко проскочила по мені, без допоміжного поту, який вистиг. Не пам’ятаю щоб хоч колись, процес починався з того, що вона зверху. Трішки страху завжди було присутньо, один не той рух, і мусиш викликати швидку, і наче володіти зломаним агрегатом до кінця життя.
- Ти не злишся?
Очевидно що поза ритмом запитав її я, а потім одразу пожалкував, навіщо продовжувати це? Лагодити, те що не зламане? По ній пробігла посмішка, з правого куточка і перетекла до лівого.
- Дякую онучку за виставу, не такий ти вже і безтолковий.
- Фу, як не смішно…
І притягнув її поцілувати, відстань, завжди бісила ця відстань. Вона піддалася, а тоді вклала свої руки мені на зап’ястки, аби я не рухався, як часто я робив їй. Збуджуюче. ЇЇ тіло спокушало усі мої органи чуття, і підсилювало потік крові від мозку.
- Ти так виріс, а пам’ятаєш, що ти мені бажав першого літа, коли приїхав до нас?
Я ковтнув слину, мені важко було осягнути чи це гра. Ми рідко коли заходили на чутливі теми, її гумор як в більшості мій - були безпечними.
- «Шоб тебе розбив інсульт».
Це не могло бути смішно, як і знання присутнім у її голові. Я вже сам давно-давно, забув себе картати за ці слова, древнього і жалюгідного бунтарства. Вона вперлася в мене руками і ритмічно рухалася. Хоч як я старався вибратися, вона зактирила мене як комаху, на вітрині колекціонера, і не злізала. Я не міг ні встати, ні позбутися її, але найгірше, що моє збудження не зникало, моє тіло зрадило мене і продовжувало зраджувати.
- А тепер, я приведу друга.
Поштовх за поштовхом, який ніби вбивав мене в постіль, і породжував її жахливі слова, слухав:
- Це, гарне, тіло. Тобі воно, більше не потрібно. Ти його, не заслужив. Це мої гени, ти носиш в собі, за ці риси, маєш бути вдячним.
Я ніколи не відчував такої насолоди, я не знав що вона так уміє. Вона це…?
- Мій приятель, знає що з ним зробити. Йому воно сподобається. Йому вони знайомі.
Вона була така сильна, та пристрасна, така рішуча і захоплива. І я не зміг, я скінчив. Я загубився в думках, в висоті, просто втрачаючи себе, і хапаючись з останніх сил. Все стало марним.
