Ада

      Ада знайшла слимаків на ранок. Повітря дихало вологою, трави стояли густі, вкриті росою, терпкі і насичено зелені, аж їй хотілося дививитись на них, перебирати пальцями тонкі стебла, об які так легко порізатись. Любко ще позавчора смикнув дозріле стебло, шарпнув у бік Ади, бризкаючи червоним на гладкі камені, що ними місцеві викладали доріжки в садах. Долонею стікала кров. Ада скептично насупилась, ігноруючи його прохання принести аптечку – не маленький, сам сходить.

Сьогодні слимаків було багато. Більше, ніж учора, і навіть більше ніж того дня, коли Любко бризнув кров’ю на траву. Жінка, що приносила їм вершки до кави так і сказала – дарма, вони люблять кров, завтра наповзуть. 

Слимаки були повільні. Тягли ніжні драглисті тільця каменями, лишали сріблястий слизький слід на траві, зупинялись на порозі, ніби боялись подолати цей останній рубіж. Ада спершу нервувала, що вони почнуть заповзати у дім, але Любко тільки сміявся.

– Просто зачиняй двері, Адді. І не фантазуй зайвого. Це усього лиш слимаки.

Вона і собі не могла пояснити дивний неспокій, який огортав плечі, коли вона спостерігала за слизькими тільцями.

– Їх можна солити, – мовив Любко, стежачи за її поглядом і роблячи характерний жест рукою.

– Так, – сказала йому Ада, хоч і не зізналась, що не почула його останню репліку – заважала зануреність у думки, однак зрозуміла за жестом, про що він, – так, сусідка сьогодні сказала.

Сусідка-молочниця навідувала їх раз на кілька днів. Більше у цьому будиночку, який іменував себе готелем “Гірські тумани”, окрім них, нікого не було. Найпевніше, цього тижня не було б і їх, однак якось вранці Любко видихнув, гримнув кришкою ноута і сказав:

– Потрібно розвіятись. У гори?

Готель, як завжди, обирав він. Ада не любила гори. Височінь трав, холод туманів і відсутність лінії горизонту, до якої вона звикла з дитинства як уродженка південного степу, не надто надихали. Гори чаїли небезпеку, неясну тривогу, від якої вона тепер загорталась в картаті пледи, але відігнати геть не могла.

Любко безтурботно вкладав їй у руку келих терпкого вина і солив слимаків. Слимаки вмирали на порозі будиночка довго і болісно, але Ада сиділа і дивилась, не відчуваючи смаку вина.

Сиділа і дивилась.

Вночі вони кохались під важкою ковдрою, вогонь у п’єці кидав відблиски на стіни, а Ада час від часу позирала на вікно, де по склу повз товстий слимак, блідо-зелений у сяйві місяця. Він був більшим за ранкових, які так і лишились лежати на порозі маленькими зневодненими купками. Врешті Любко кінчив, нахилився і поцілував її в ключицю, а потім відкинувся на подушку поруч. Ада дивилась у стелю, хоч навряд можна було щось розгледіти у її чорноті.

– Ооо, – повільно мовив він, – вибач…

– Що сталось? – байдуже запитала Ада.

– Здається, я його загубив…ну в тобі…

Вона стомлено прикрила очі рукою.

– Чорт.

Рухатись було лінь. Але дістати презерватив таки варто.

Вона виповзла з-під ковдри, підійшла до вікна: місяць давав сяке-таке освітлення. Знов подивилась на слимака, який лишив довгий слід на склі. Здається, він стирався дорогою. Може, слимаки і справді можуть закінчуватись, якщо повзуть надто далеко?

Ада трішки зігнулась, заштовхуючи пальці у вагіну. Бісів Любко навряд допоможе – з ліжка вже чути мирне сопіння. Він справді заснув? Чорт. Чорт!

Нарешті їй вдалось щось намацати, вона вхопила за кінчик пальцями і змусила себе розслабити м’язи. Тіло пронизала млосна судома – принаймні, кінчила. У руці відчувала щось слизьке і видовжене. Вона піднесла руку до скла, в скронях бухнув адреналін, серце глухими ударами відраховувало секунди.

На долоні лежав товстий слимак. Ада зціпила зуби, щоб не закричати – крик зазвичай не допомагав, ставало тільки гірше. Любко спить, отже не допоможе. Навіть не так – Любко все одно не бачить їх. Вранці, коли солив їх на порозі, робив це тільки заради неї. Кілька разів промазав і насипав купку повз, але Ада не коментувала. Слимаки чують її слова. Здається, і думки.

Профіль Любка окреслюється темним на фоні вікна, Ада бачить, як його рот повільно відкривається у зітханні. І бачить те, що очікувала – з рота повільно вилазить слимак, тягне дражливе тіло по підборіддю. Ада рушає на кухню – потрібно просто засипати усе сіллю.

Сіль мерехтить кришталиками у місячному сяйві. Сіль забивається в горло Любкові і дряпає її гортань. Дуже багато солі. Аби тільки вони знову не заповзли у будинок.