Повсталі з крові

— А коли прийде мама? — малий Миколка сидів в кутку, сховавши заплакане лице в колінах.

Сашко мовчав. Глипав з вікна квартири на вулицю. Ще кілька годин тому вони ганяли м'яча та їли морозиво. Зараз же по вікнах барабанив кривавий дощ, сонце стало темно-червоним, а безлюдною вулицею текли багряні ріки. Мамин телефон не відповідав. Як і всі інші.

У тьмяному світлі червоного сонця вулицею рухалися постаті. І Сашко був готовий заприсягтися, що то не люди: вони смикалися рвано, різко, наче павуки.

Тишу розірвав божевільний крик із квартири зверху. Верещав прикований до візка старий сусід. Кричав так, наче з нього живцем знімають шкіру. А тоді щось гучно грюкнуло, покотилося по підлозі, й він різко замовк.

           Хлопці завмерли. Серце, здавалося, билося десь в горлі.

Раптом хтось легенько постукав у двері.

— Діти, відчиніть, це ваша мама! — пролунав знайомий голос.

— Прийшла, прийшла! — скрикнув Миколка і кинувся до дверей.

— Стій! — Сашко вхопив молодшого брата за руку. В грудях гадиною звивалася лиха здогадка.

— Що таке? — здивовано підняв брови малий.

Кожен фібр душі, кожна клітина тіла, інстинкти кричали: не відчиняти.

— Де твої ключі? — голос Сашка тремтів. Хлопець навшпиньки підійшов до вхідних дверей.

— Загубила в магазині, синку, відчини! Тут так страшно!

Сашко, затамувавши подих, глянув у вічко. У темному під’їзді стояла закривавлена довговолоса жінка, з неприродно нахиленою вниз головою, наче її шия була зламана. Улюблене, колись біле мамине плаття тепер мало вигляд пошматованого дрантя.

— Мамо.. що з тобою?

— Все гаразд Сашко, це я! Впусти мене в дім!

— Ти ж знаєш де запасний ключ... — Сашко спробував проковтнути слину, в горлі пересохло.

На мить за дверима стало тихо, мама замовкла. А тоді раптом з розмаху вдарила головою об двері. Сашко відсахнувся.

— Відчини двері! Впусти мене! Тупий шмат м'яса! — двері трусило, наче їх бив здоровезний чолов’яга, а не тендітна жінка. Завіси загрозливо зарипіли, але витримали.

— Хто це? — Миколка залився слізьми. — Де наша мама?

— Ваша сука здохла! І гниє в моїй утробі! — заверещала істота.

На двері посипалися удари.

— Даруй свою плоть, бо час крові прийшов! Даруй добровільно, бо заберу силою, вирву серце, зжеру твою душу! 

Розум відмовлявся приймати реальність. Здавалося, це якийсь страшний сон, і мама от-от розбудить його з братом до школи. І не було ніякого кривавого дощу, монстрів і кінця світу.

— Сашко, котику мій, сонечко моє —  істота улесливо защебетала, — віддай мені братика, я не буду тебе чіпати!

Миколка міцно, аж до болю, стиснув руку Сашка, глянув злякано вологими блакитними очима. Так само він тримав його на похороні батька. І тоді за школою, коли до Миколки вчепилися хулігани. Щоразу ситуація здавалася безвихідною, та щоразу вони переживали її разом. Зараз же страх душив крижаними пальцями, пив надію з грудей, сміявся і глумився. Немає виходу, немає!

— ВІДДАЙ БРАТА!

Сашко вирішив забарикадуватися вдвох на кухні. Важкий холодильник вдалося розгойдати, й він з гуркотом гепнувся на підлогу. В слід за ним посунувся важкий дерев'яний стіл та стільці. Ще вчора вони робили з них та старого ковра халабуду, лежали в ній, мріяли та сміялися. Сьогодні ж намагалися відчайдушно захиститися ними від невблаганного зла.

— Коли червоне сонце зайде — я зможу увійти без запрошення! Впустіть зараз і я пожалію одного з вас!

Апокаліптична злива не думала припинятися. Із залитих кров’ю вулиць без упину підіймалися кістляві, схожі на людей, потвори. Монотонний гуркіт дощу кожні кілька хвилин переривали чиїсь несамовиті крики. Згодом щокілька секунд. А потім вереск нещасних злився в суцільний пекельний оркестр, симфонію жаху. Здалося, ніби ворота в пекло розчинилися, і звідти вирвалися голоси грішників. Крик пронизував кожну частку повітря, доводив до сказу.

Хлопці сиділи, забившись в куток, на межі страху і божевілля. Тремтіли, схлипували. Час тягнувся довго, як перед стратою. Червоне сонце заходило за обрій. Надія гаснула. Це кінець? Чому Бог дозволив таке? Він покинув цей світ?

Останні промені промайнули закривавленими дахами будинків, і світ поринув в безпроглядну темряву. На якусь мить стало тихо. А тоді щось гупнуло, і вхідні двері розлетілися на тріски. Під важкими кроками зарипіла підлога в коридорі.

— Смердючі виблядки! Я відчуваю ваш запах! — заревів голос.

Глузд розбився як скло. І все залило кров’ю.