Колись трава була зеленіша.

І справді,вона була такою.Особливо,коло старого колодязя,із якого вже давно ніхто не брав води,і в череві якого жила здоровенна жаба.Одного дня я бачив,що вона вибралася із темряви свого дому і проковтнула сусідського собаку,а потім пірнула назад.Звичайно,мені ніхто не повірив,як і не вірили завжди,а лише гладили по голові,чи плескали по плечі і хвалили буйну фантазію.Це досить сильно ображало.

Але жаба була,як і було все інше.Та,нажаль,тонка стінка реальності лише для декого видима і прозора,а для всіх інших-це товста,незламна глиба,що печерою ув'язнює істинне бачення речей.

Із самого дитинства,я знав,що існує безліч правил,яких треба дотримуватися,щоб цей надто дивний світ був безпечним і хоча б трохи зрозумілим.Вже в процесі свого життя,я відшліфував ці знання і навички до ідеалу,і став повноцінним членом цієї таємної спільноти.

Але в дитинстві все було по-іншому.Все було набагато складніше і небезпечніше.

Взяти хоча б той фургон,що часто зупинявся під вікнами мого дому,коли я залишався один.Взяти хоча б водія,що із дикою нетерплячістю запрошував мене сісти у його транспорт,що був розмальований тоді невідомими мені символами.Вже в зрілому віці,я і сам зрозумію їхнє значення в бібліотеках церкви бога - ідіота,та сам буду малювати їх маслами на чолах тих,кому це буде потрібно,тих,хто буде просити мене про це.Пройде багато років,коли я стану пастирем для овець,що бажають порожнечі.

Але тоді,я лише і стояв паралізованою жахом дитиною,дивлячись у вікно на відчинені двері автомобіля,на незнайомця,що жестами і поглядами закликав мене відправитися із ним незвіданими пустирями всесвіту.

Інколи,він підходив впритул до шибки,вишкіривши зуби,і його очі крутилися в орбітах у різні сторони.Він то гладив скло худими пальцями,то легенько стукав по ньому.А ще він танцював прямо на газоні,повільно рухаючи усім тілом,що було подібне танку водорості,і тоді у всьому будинку лунала музика,від якої боліли зуби і кричали ікони.

В старших класах я дізнався про існування осінньої баби,із якою не варто починати розмову,але вже якщо заговорив,то в жодному разі не давати їй себе обійняти.

Пам'ятаю той дощовий вечір,коли вона сунула поруч зі мною добрий шмат дороги,пам'ятаю кожне її запитання.Добре пам'ятаю той ніжний голос,що лунав із товстої дублянки,що лахміттям тріпотіла на вітрі,жалюгідний стогін багнюки під її масивними черевиками і дрючок у її руці обвішаний маленькими дзвониками.Тоді,я не піддався їй.Але мій товариш із школи,що однієї ночі повертався із гулянки із друзями,таки віддався її компанії і її пестощам.Після цього він став іншим.Після цього усі нарекли його безумцем.Але я чудово розумів,що діло зовсім не у божевіллі,а в одній із тих таємних стежин,на яку,на біду його,йому вдалося ступити,але не вдалося зійти із неї.

Він почав знаходити пожовкле листя в кишенях своєї одежі,а також в різних місцях свого дому.Також,були дні,коли він не був спроможній розмовляти,а просто завивав,мов вітер у стрісі,чи димарі.Він годинами дивився на зграї ворон,що кружляли небесами.Трохи менше,ніж через місяць,він стрибнув вниз головою у ріку.

Так трава колись була зеленіша.І та в полях,де блукали сироти у довгих лляних сорочках із замурзаними кров'ю обличчями.І та в лісах,де в дуплі старого дерева жив дідуган із очима сови.

Тепер?

Тепер вона не така,тепер вона зовсім інша.У неї тепер інші барви,що розквітають у моїй черепній коробці,коли я затягуюся нею і відкидаюся на холодний пісок,щоб більше не бачити тієї надокучливої картини,як ті фанатичні придурки опускають одну за одною величезні клітки переповнені людьми у води океану,де на свою пожертву очікують діти одного із великих древніх.

А у небесах бредуть гігантські,печальні істоти,і їхній спів розриває мені серце.

Це пісня про дорослішання.

Нажаль.