Бузковий пес

 При в'їзді в село, на пустирі, ріс великий кущ бузку. Колись на тому місці було подвір'я, але однієї ночі сталася пожежа, й хата з усіма прибудовами вигоріла вщент – навіть дерева в саду обвуглилися. І тільки бузок стояв, неторкнутий вогнем.

 За більш як тридцять років від згарища й сліду не лишилося, а кущ бузку стояв собі, зустрічаючи припутніх, що в'їжджали чи заходили пішо з дороги в село.

 Вулиця починалася з хати під номером два, але в селі ніхто не зважав на номери, їх навіть на будинках не позначали, бо ж всі одне-одного знали, та старі люди помирали, а з міста приїжджали нові...

 Новенький сріблястий Фольксваген глухо торохкотів підвіскою, повільно рухаючись вимощеною камінням сільською дорогою.

 Молода, ефектна блондинка роззиралася довкола крізь приспущене віконне скло. Автівкою кермував її чоловік, він збавив швидкість до мінімуму, даючи дружині змогу роздивитися. На правах гіда він підказував їй, що де, бо ж неодноразово приїздив сюди, перш ніж остаточно домовитися про покупку ділянки.

– Ось, тут,– авто смикнулося й зупинилося.

–То наш будинок буде першим? – жінка ще не вирішила, добре це, чи погано.

– Так, побудуємо дім номер один,– чоловік підморгнув дружині й кинув погляд на дітлахів позаду – ті втупилися в телефони.

– Поїхали вже, – буркнула дівчинка, відчувши на собі погляд батька.

– Ага,– підтримав її брат.

– Зачекайте, я наламаю бузку.

– Та він же ж ще не розквітнув.

– У воді дійде, – кинула дружина у відповідь чоловіку й вийшла з машини.

 Вона йшла обережно, щоб не вивернути підбори. Кущ був ледь не в половину вищий за неї. Підійшла до бузку, але, так і не наламавши гілок, раптово швидко повернулася до автівки.

– Що сталося? – стривожився чоловік.

– Поїхали,– відповіла вона нервово торсаючи ремінець сумочки.

 Фольксваген набирав швидкість виїжджаючи з села дорогою, що губилася в полях, помежованих зеленими й коричневими ланами, а над ними височіла водонапірна вежа, ледь світліша за сіре небо.

 ***

 Тижнем раніше Василь, чоловік семидесяти п'яти років, взяв каністру з керосином, сірники і вже відкрив хвіртку, щоб вийти, коли це дружина спинила його.

– Ти куди намірився? –гукнула маленька приємна з виду, хоча й старенька вже жінка.

– Те, пес мертвий біля бузку, треба спалити, бо вже й засмердів.

– Знову? І чого вони туди здихати йдуть?

– З міста покупець приїздив.

– І той що-що? – вона махнула рукою, мовляв, не городи дурниць.

– Катю, завжди як хто хоче купити ту ділянку, там помирає собака, я це добре знаю.

 Вона знову махнула рукою:

– Таке-таке.

– Ото ж тобі й таке. Місце там скверне. Ти ж знаєш, як пожежа була хазяї вискочили, а пса з ланцюга не спустили.

– Ну, що ж... – вона звела худенькими плечима й хотіла вже йти, коли це додала, неначе пригадавши,– Марфа ще коли казала, що того бузка зрубати треба, коли ще не цвіте.

– Те, хто ж його зрубає? Всі бояться.

 Вони обоє забобонно поглянули в кінець дороги, що надвоє перерізаючи їхню вулицю закінчувалася кладовищем. А там, біля цвинтаря, стояла напіврозвалена хата, в якій колись жила сільська відьма. Та одного дня Марфу знайшли серед могил — роздерту псами.

 ***

 Повернувшись з села до міста, в свою орендовану квартиру, чоловік показав дружині план нового будинку, і вони разом, допізна, вносили правки і фантазували про власну оселю. Повечерявши, вклали дітей спати, й кохалися, але всі думки їхні були про дім.

 Раптом в квартирі пролунало глухе шкряботіння, ніби щось дряпало зовні вхідні двері.

– Що за...– чоловік увімкнув нічник.

 Шкряботіння припинилося, вони почули дрібні кроки що наближалися до їхньої спальні, неначе якась тварина постукувала кігтястими лапами по паркету.

 Жінці пригадався собачий кістяк, в попелищі біля бузку, що так налякав її вдень. Запах падла й обгорілої плоті наповнив кімнату. Великий, чорний, довголапий пес, немов тінь, відокремився з темряви й підійшов до ліжка...

 Бузок, що ріс самотиною на пустирі, цьогоріч знову підніс до неба свою пахущу душу.