Кольору чорноти

Ти торкаєшся пучками пальців чорно-багряних пухирів — лускають. Гнила стара кров сповзає литкою до підлоги повільніше, ніж тягнеться сам час. Клапті шкіри ховають лискуче, чорно-пурпурове дно виразки. Глибоко. Так невимовно глибоко: пальці на дві фаланги, цілих дві фаланги, провалюються, мали б сягнути кістки, але… Але ти не знаходиш нічого, окрім загуслої порожнечі, липкої чорноти. Пальці далі занурюються в товщу тіла, аж поки нігті не черкають по уламку металу — хтось казав ніби достатньо самого ножа з дещицею магії, будь-якої магії, аби позбутись зарази.

Недостатньо.

Ніколи не було достатньо.

Ніколи не буде достатньо.

Що було в тій дурній голові, твоїй же голові? Слід, де лезо ввійшло у шкіру, ясніє, майже сяє — найяскравіша пляма в хворій кімнаті. Навіть повітря всотало трохи чорної гнилизни. Видихаєш глибоко, вдихаєш ще глибше — затримуєш дихання. Хапаєш кінчик ножа і тягнеш його, тягнеш назад до поверхні, за межі тіла, на повітря, застояне як кров в пухирях. Болю немає — і це поганий знак, як хтось тобі вже казав. Болю немає, але є щось інакше: подібне до гострого лоскоту в гомілці й стегні, подібне до плачу, але очі сухі, аж пече, щоки вкриває гниле порохно.

Гострі краї ріжуть шкіру пальців, розтинають масну й липку чорноту. Уламок зблискує металево в тьмяному сірому світлі. Не падає, коли ти виймаєш його нарешті й розтискаєш пальці. Він тримається, його тримає, в нього міцно вплетене густе, просочене гнилизною волосся. Нервовий смішок вихоплюється сам собою — не можеш його стримати. І шкодуєш одразу — ковтаєш смороду, від якого спирає дихання, а потім заходишся кашлем, болісно-грубим. Кашляєш, кашляєш, аж поки в грудях різко та коротко не спалахує біль. Спльовуєш на підлогу яскраво-червону кров, її ж стираєш з губ. Зосереджуєш погляд на краплях — аби не дивитись на те, що тягнеться з виразки. Витягаєш потроху, накручуєш, намотуєш на пальця, як пасма свого волосся. Тільки це не твоє волосся. Тільки…

Чиє це волосся? Масне, слизьке, вкрите… Затуляєш рота долонею, нудота відступає. Відчуваєш, як пальцями ковзає щось: м’якіше та вогкіше. Чуєш як воно з вологим звуком падає. Ще раз. І ще раз. І знову. Але не дивишся. Волосся не закінчується: змінюєш пальці, розплутуєш один — заплутуєш наступний, так по черзі кожен. По колу. Поступово звикаєш, радше приймаєш, сморід — трупної ями, заповненої, під опівденним палючим сонцем.

Повітря в кімнаті гусне, на стінах з’являються краплі та патьоки чорно-бурої, смолистої рідини. Підлога темнішає від масної вологи. Плями твоєї крові розчиняють в собі бруд, втрачають яскравість. На пальцях все менше волосся — все більше ослизлої плоті. Воно було твоїми судинами, чи твоїми м’язами — не знаєш точно, бо все ще не дивишся. Може й твоїм не було, як і волосся. Не знаєш.

Не думаєш.

Болю немає. Лише лоскоче набридливо під коліном, у боці, між ребер та над ключицею. Чергове пасмо зісковзує з пальців, падає на підлогу з тим самим вологим звуком. І ти дивишся. Нарешті дивишся. Волосся, склеєне та сплутане, просочене гноєм, валяється безладно — його більше, ніж могла би на собі вмістити звичайна голова. Бачиш, як в ньому лежить сірувато-жовтаве, липке щось, що радше було твоїм тіло, аніж не було. Шмат такого самого, зіпсутого… м’яса видніється на дні виразки. Хапаєш його міцно, аж нігті впиваються, слиз розмазується по шкірі. Видираєш, вириваєш його з тіла. Кров цибенить з рани. Рани без чорно-пурпурового дна.

Болю досі немає. Що ж в цьому поганого?

Підводишся важко — ноги хиткі, заледве тримають. Кров з рани вихлюпується поштовхами, але все менше. Розсікаєш загусле повітря, а воно зовсім не рухається, тільки липне до шкіри та тисне на плечі й ребра. Сідаєш — майже падаєш — перед дзеркалом. Коли болю немає, то чому би не спробувати?

Приставляєш ножа до шиї, точно під чорно-багряним пухирем.