Озеро

Темне й нерухоме озеро виблискувало під круглим місяцем.

Стара, що здавала їм котедж, застерігала від купання, коли місяць уповні:

— Зачекайте одну ніч. Не поспішайте. Краще тримайтеся подалі від води до завтра. Ще встигнете.

І він би радо знехтував цією пересторогою, та дружина наполягла на дотриманні місцевих забобонів.

— Такі речі не беруться нізвідки, — сказала вона. — Скупаємося завтра.

— Як знаєш, — погодився він. — Але вранці я піду рибалити.

Вона розсміялася:

— Домовились. А поки маємо важливіші справи.

Вони кохалися на терасі. І їхні тіла рухались у ритмі теплого липневого вітру. Її шкіра мерехтіла перламутром. Його пальці ковзали вигинами її тіла, наче торкалися чогось священного.

Ніч була тиха й тільки їхнє дихання, шепіт лісу та ледь чутний плюскіт хвиль порушували її спокій.

Коли все скінчилося, вони лежали на тонкому покривалі, сміялися й дивувались, як дивом не позаганяли собі всюди скалки.

Потім перейшли в спальню й знову кохалися. А коли вона зрештою заснула, він поцілував її в плече й повернувся на терасу.

Вдихнув нічний аромат сосен і очерету. Прислухався до сюрчання цвіркунів.

Схід починав розливати рум’яне світло, а місяць торкався верхівок дерев на заході. Над озером клубочилася тонка вуаль туману.

Він ступив у воду й здригнувся — вона виявилася холоднішою, ніж очікував. Зрештою, глибоко вдихнув і занурився, дозволяючи озеру обійняти себе.

Ледь проплив кілька метрів, як відчув дотик до ноги.

Він різко випростався — знову дотик.

Водорості? Риба? П’явки?

Вилаявшись, поплив назад.

На березі оглянув себе: жодних п’явок. Полегшено зітхнув.

Спальня пахла ранковим лісом і нічним коханням.

Він прокинувся сам — простирадло поруч уже встигло охолонути. На тумбочці знайшов записку:

«Поїхала в село по яйця й молоко для млинців. Скоро буду. Кохаю».

Він потер руки, живіт, стегна. А потім потер ще раз. Під шкірою пульсував свербіж — не біль, не задоволення, а щось проміжне, як неспокій десь у глибині.

«Невже в них тут є клопи?» — промайнула думка. Він примусив себе припинити чухатись.

Похитнувшись, попрямував до ванної. Умившись, відчув тимчасове полегшення на обличчі, руках і плечах, куди потрапляла вода. Свербіж відступив.

Вода. Йому потрібна вода.

Він відкрутив кран і, не чекаючи, поки ванна наповниться, заліз у неї.

Відразу його поглинули відчуття спокою, забуття та блаженства. Шкіра жадібно вбирала вологу. Він заплющив очі, дозволяючи воді піднятися й затопити себе.

Подумав: «Мабуть, торкнувся отруйних водоростей».

Лише коли почув, що вода переливається через край, він стрепенувся, підвівся й закрутив кран.

І тоді побачив це.

Шкіра на його передпліччі розм’якшувалася, повільно злущувалася, злізаючи довгими, напівпрозорими пасмами, які плавали довкола, мов мертві медузи. Під нею виблискувало щось слизьке, мінливе та переливчасте. Несхоже на людське.

Він підніс руку до обличчя. Поворушив пальцями. Його нігті відшаровувались і легко відпадали, а під ними залишалася м’яка, жива тканина, яка блищала, мов луска.

Він знову занурився під воду.

Рипнули вхідні двері. У будинку пролунали кроки.

Дружина покликала його на ім’я. Задзвонив її мобільний.

— Привіт, — почув він її голос. — Ні, сама. Напевно, пішов рибалити, — сказала вона комусь.

Кроки пролунали ближче.

Він хотів покликати її, попередити, але горло зсудомило. Щось туге й незнайоме розросталося всередині, заповнюючи рот тухлим присмаком застояної води. Він розтулив губи, але замість слів звідти вирвалося лише глухе булькання.

Прочинилися двері у ванну.

— Так, щойно повернулася, — дружина говорила в трубку. — Тут… якийсь безлад всюди.

Вона нахилилася ближче. Її очі розширилися.

Він благально потягнувся до неї.

Її погляд ковзнув повз нього, повз бліді стрічки шкіри у воді. Вона завмерла. Її голос стишився:

— Його обручка у ванні. Мабуть зіслизнула, — вона підняла кільце і, струсивши воду, поклала в кишеню. — І риба. Величезна. Уже впіймав у озері. Думаю, випатрати, поки він не повернувся. Підсмажу на обід.

Під водою він закричав. Рвонувся вгору, борючись із собою, вириваючись із заціпеніння, що скувало все тіло. Прорвався на поверхню, силячись крикнути: «Я тут. Це я. Не ріж»… і захлинувся повітрям.

Його рот відкривався, але слів не було. Знову лише густе, вологе булькання. Щось слизьке й чуже заповнило горло зсередини.

Вона скрикнула. А тоді глибоко зітхнула й похитала головою:

— Нічого. Просто рибина скинулася.

Вона завершила розмову й сховала телефон.

— Ну що ж, — прошепотіла вона, закочуючи рукави. — Подивимось, що в нас тут.

Під водою він бився й тріпотів.

Але її руки були впевнені.

А ніж — гострий.