До світанку

Дім мовчав, огорнутий передсвітанковою сизою сірістю. Тіні вперто чіплялися за кути, не бажаючи розтавати. Місячне світло розливалося по підлозі, як розтоплене срібло.

Дівчинка сиділа на краю ліжка, нахилившись над аркушем паперу. Її рука рухалася з зосередженою точністю.

— Що ти малюєш, серденько? — ледь чутно спитала жінка.

Дівчинка на мить завмерла. Олівець здригнувся в її пальцях, але вже за секунду вона знову почала малювати, так і не відповівши.

Жінка підійшла ближче.

На аркуші було зображено почвару, що скидалася на велетенського вовка на задніх лапах із крокодилячою, повною гострих зубів, пащею. Із горбатого, кістлявого тіла простягалися пазуристі лапи. Очі — не лише на голові, а й розкидані по всьому тілу — світилися, мов жарини.

— Чому ти малюєш такі жахіття, люба?

— Вона мене захистить, — відповіла дівчинка, не відводячи погляду від малюнка.

— Вона? Захистить від кого?

Дівчинка здригнулася.

— Від поганого чоловіка.

— Тобі наснився страшний сон? — обережно спитала жінка. — Сон про поганого чоловіка?

Дівчинка похитала головою.

— Я тут, — сказала жінка. — Я з тобою. Я тебе захищу.

Та дівчинка мовчала.

Надворі небо зарожевіло світанком.

Жінка ступила ближче — і побачила на вилиці дівчинки свіжий синець. Він ще був червоний, але скоро набухне, потемніє, а згодом пожовкне. У жінки підкосилися ноги, і вона опустилася поруч.

— Боже мій…

Вона підняла руку, щоби погладити дівчинку по голові.

І тільки тоді помітила в своїй руці ніж. Важкий, широкий кухарський ніж. Таким, мабуть, зручно патрати кролика. Вона не пам’ятала, як узяла його. Не знала, звідки він.

Жінка завмерла. Спробувала випустити ніж, розтиснути пальці. Марно. Не змогла.

Дівчинка кинула на неї короткий погляд, а тоді знову занурилася в малюнок. Вона взяла червоний олівець і почала домальовувати краплі крові, що стікали з пащі й пазурів почвари.

— Ти не змогла мене захистити, — зрештою тихо промовила вона. — Ти була надто доброю.

— Ні… — голос жінки затремтів. — Я… я не знала…

— Прошу, не заважай. Я маю встигнути до сходу сонця.

Жінка підвела погляд до вікна. За склом простягалося пустирище — мертве поле, на якому подекуди стирчав сухостій. Удалині, мов тріщини на порцеляні, темніли голі дерева.

Над обрієм з’явився перший промінь — рожевий і гострий, мов закривавлене лезо.

Це було останнє, що вона побачила.

Дівчинка повільно видихнула, глянула у вікно й зітхнула. Малюнок було завершено вчасно. Вона підвелася й обережно прикріпила його до стіни, поруч з іншим.

На тому була зображена жінка з ножем. Дівчинка хотіла намалювати її злою, але та вийшла, радше, здивованою. З почварою в неї вийшло краще.

Дівчинка заповзла під ковдру й заснула з певністю, що нова подруга завтра її обов’язково захистить.

Цього разу — по-справжньому.

Цього разу в неї точно вийде.