МоноМен

Знайомі сірі вулички, що тремтіли за вікном брудного автобуса, викликали у Марка суперечливі відчуття. Це його місто, він любить, знає всі його потаємні вади й фасадні зваби. Проте ось він їде не в гості до нього, він повертається. І можливо, назавжди, аж до самої зустрічі з кістлявою в чорному каптурі.

Що ж. Мрії покинути рідну гавань потішили Марка цілком. Навчання та студентське життя-буття далеко від дому виявились надто складними, проте цікавими, і це вартувало всіх тих років шляху до мети. І ось він тут, дипломований спеціаліст, якого вже зачекались у місцевому бюро судово-медичної експертизи. Столичний диплом ближче до периферії суттєво збільшує свою вагу.

На зупинці Марк вистрибнув й опинився на до болю знайомому провулку, зіщулився, покривився й інстинктивно втягнув голову в гострі плечі, хоча вологий осінній вітер саме ущухнув, неначе придивляючись до колись тутешнього юнака в надто стильних одежах.

Те саме кафе, де вона відмовила багато років тому, збереглося майже таким, яким залишалося в пульсуючому закутку його пам’яті. Неначе нарив, що зупинився в розвитку, проте залишився ізольованим гнійним горбом глибоко в шкірі. У напівчорних запилених шибках занедбаного приміщення кафе виблискував безлад покинутого напризволяще занепалого бізнесу. Ще один невдаха програв у нерівній битві цьому місту. Чи втік він звідси? Чи залишився в безнадійних потугах будувати знову? Марко не знав. Та й не хотів того знати.

Важливим був лише глибоко прихований спогад про Ксанині «ні» та «пробач», кинуті йому наче брудною білизною в обличчя за столиком цього закладу. Нічого з того, що вона бурмотіла потім про юний вік та амбіції не мали для Марка жодного значення. Щось в ньому незворотно зламалося, розбилося вщент, й саме з того моменту все пішло шкереберть.

Ксана, точніше Оксі, як став називати колишню Марк, більше ніколи не з’являлася в його житті. Він згадав як рішуче вийшов з прокуреного кафе й більше не відповів ні на її дзвінки, ні на повідомлення. З часом дівчина змирилась й залишила несміливі потуги здобуття поганого миру в минулому.

Так ця історія й завершилася в цих стінах. Сумною плямою на душі для неї, нестерпною трикрапкою в кровоточивому серці для нього. Марко поїхав до Києва й лікувався навчанням в універі, складними книжками й жорстоким порно у вихідні, коли інші студенти мотались до батьків. Людей близько до себе він більше не підпускав.

Діставшись батьківської хати, Марко недбало скинув брендову куртку й обутим пройшов до просторої зали. Завтра — навідатися на міський цвинтар, віднести матері живих квітів, а батькові налити міцного в грановану стопку, що завжди на варті біля їхнього сирого дому вічного сну.

Вже у понеділок новенькі шкіряні туфлі Марка впевнено вистукували коридором бюро судово-медичної експертизи.

Робота захопила навіть більше, ніж він очікував. Так пройшло пів року. Понівечені тіла, розтини, віскі на самоті, трохи соцмереж та старого доброго (й не дуже) порно. Але саме сьогодні його серце ледь не розірвалось на пекучі шмаття. Він упізнав…

Оксі лежала в неприродній позі на узбіччі біля лісу. У сплутаному білявому волоссі нещадний вітер залишив мертву торішню траву та листя, частина обличчя зчесана безжальною асфальтною теркою, спідниця задрана вище дозволеного. Звісно, на багато років старша, але струнка, обеззброюючи прекрасна навіть тепер, скривджена випадком, кинута наче тварина біля калюжі. Отже, залишалась жити тут. А чиєсь авто протаранило її вчора на високій швидкості.

Марк відбіг, нещадно знудило сніданком за машиною. Серйозно?.. Але не тільки це затримало його ще на кілька нескінченних хвилин вдалі від колег. Хвиля буйної, нестримної збудженості розпирала його вузькі джинси.

Зранку розтин провели спокійно, хоча й незабутньо для нього. Неначе у сповільненому фільмуванні перед його очима пливли, щоб залишитись в пам’яті, незнайомі фрагменти улюбленої плоті. Долоні її, такі тонкі й синюшні, беззахисно звисали з блискучого секційного столу.

Коли ввечері всі пішли, Марк вимкнув яскраве світло, залишивши лише тьмяний, як тінь минулого, ліхтар. Довго роздивлявся, несміливо торкаючись охайно заштопаного тіла. Ми одні, Ксанко. Останньою скинув на підлогу білосніжну сорочку. Темна жага вимагала абсолютної наготи. Вже скоро люті, шалені поштовхи перетворились у впевнені енергійні рухи. Ще раз, ще, ще…

Зупинився знесиленим тільки під ранок. Як же він помилявся, вважаючи, що ніколи не зможе відчути безумовної, дикої насолоди. Вона більше не відмовить, а він — пробачив.