Сезон дощів

 «Він випив нової води й став таким самим, як усі»

        Суфійська притча «Коли міняються води»

І от, я стою тут, на гілляці розлогого дуба. Без перестанку періщить клятий дощ. Та якщо він навіть зараз перестане, це вже не допоможе. Мені здається, що я вже мертвий. Внизу чекають.

Добре пам'ятаю той злощасний день, як ми з сестрою приїхали до дідуся з бабусею. Була прохолодна, свіжа погода. Ще тоді мені здавалось все дивним. Жаль, дійшло занадто пізно.

***

– Ой, бабуню, а борщик не солений! – колупалася у мисці Танечка.

– Тобі здається, сонечко, нормальний і добрий зелений борщ. Їж, рідненька, – клопотала бабуся.

І справді несолений, дивно. Але дідусь і бабуся не молодіють, роки ідуть. Тоді я сперечатися не став.

– Але він геть не солений, ти що, не відчуваєш, бабуню? Дай сільничку досолити.

– Онучко, не видумуй. Не хочеш їсти – не їж. Пий чай і не капризуй. – відізвався з сіней дідусь.

– Чай несолодкий! Бабуню, а де цукор?

– Закінчився, – махнула бабуся і пішла порпатися у городі.

У бабусі й закінчитися? Щось геть не те, вона запаслива.

***

– Бабусю, а де пральний порошок? Мені потрібно кросівки попрати. Якщо закінчився, давай я зганяю у магазин, мені не складно

– Не треба, не треба, Валенько, – закахикала бабуся. – Все є, – і продовжила несамовито кашляти.

– Може тобі ліки якісь винести?

– Не потрібно, пройде.

Я не відразу запримітив, що вона виривала кущі помідорів. Алергія? Хех, якби ж...

Без порошку і приправ трішки складно, тому я потеліпався до сільського магазину.

– О, Максим, здоров! Як ти?

– Здоров, Валько! Я нормально. А ти що, в магазин?

– Ага, дещо треба, – і закурив цигарку.

І тут Максим зблід, закашлявся і перекошений від жаху втік. Я навіть не встиг здивуватися. Зовсім спантеличений побрів далі. У магазині так і не вдалося нічого купити. Тітка Тамара заявила, що все закінчилося. І взагалі нікому таке тут не треба.

***

Коли пішов дощ, маски були скинуті. Почалося все з дідуся, який зазвичай порпався у своєму запорожці. Його шкіра покрилася тріщинами та різко луснула як перестиглий виноград. Тепер він був не людиною, навіть не її подобою, а слимаком. За ним перетворилася бабуся. Усе село в єдиному пориві показало свою справжню сутність. Будинок оточили гігантські слимаки.

Які слимаки? Звідки? Це якесь марення, треба прокидатися. Та один із почвар схопив мою руку. Я відчув як роз’їдає шкіру, нахлинула реальність.

Ми пробували ховатися, відбиватися, тікати. Та монстрів було більше, синхронним маршем вони наступали. Саморобний факел не допоміг, жменя табаку була сміхотворна.

***

– Алло, мамо, заберіть нас звідси! Дід помутнився розумом, бігає за нами з сокирою. – спішно випалив я. – Викличте пол... Чорт, телефон намок.

– Валику, але ж це не правда, вони стали величезними слимаками.

– Танечко, нам ніхто не повірить і не прийде на допомогу, а так хоч є шанс. Дай свій телефон.

– Я його забула… – сльози підступали не лише у сестри.

– Не плач, зі старшим братом нічого боятись, – міцно взявшись за руки ми знову побігли.

***

Декілька годин нам довелося блукати, ніяк не могли вибратись з клятого села.

– Стій, Валику. Там внизу машина батьків, застрягла в дереві.

Глянув вниз, пильно придивився крізь дощову завісу. Я відмовлявся вірити, не хотів бачити, але їх спіткало те саме, що дідуся з бабусею.

– Не дивись вниз Тетянко, то не їх машина, їх там немає, – брехати виходило погано. Але що я мався сказати заплаканій сестрі?

– Ти брешеш мені! Вони там і ти це знаєш!

Що було потім пам'ятаю погано. Вона підковзнулася на мокрій глині. Як в дурному кіно волога рука зіслизнула, Тетянка полетіла вниз у самісінький центр скупчення слимаків. Її крик досі стоїть у вухах. Я бачив як червоніла і лускала шкіра, як очі втрачали іскру, слиз поглинав її. Чому я не втримав?..

***

Треба тікати, але сили на межі. Останній ривок і я на розлогому дубі. Це не врятує мене, я знаю. Мені навіть смішно. Тікати від слимаків, досить швидких слимаків, щоб не стати одним із них. Але чи є сенс в цьому всьому? Мама, тато, сестра, бабуся і дідусь – їх немає. Залишився тільки я.

Крок, ще один і ще. Тікати нікуди, тільки вниз до в’язкого скупчення слимаків. Сподіваюся, все станеться швидко. Клятий сезон дощів.