Жаб’ячі яблука

Жила була собі маленька дівчинка. Коротеньке, темно-каштанове волоссячко ладно обрамляло біле личко. Носила коралову сукеночку. Вона любила гуляти вузькими стежками, вдихати барвисті квітки. Коли гуляла, то зазвичай наспівувала таке:

"Тук-Тук – що у тебе там?

Хрусь-хрусь – зараз гляну сам.

Бам-бам – яблука упали.

Ням-ням – смакоту ховали.

Ти малечо, не кричи,

А цукерочку візьми."

Одного разу вона забрела на болото. Небо було темним, очерет тривожно шурхотів. Тільки зібралась повертати, та тут її окликнула жаба:

– Гей! Куди ти? Мені так самотньо, залишись трішки, поговори зі мною.

– Лячно якось... Чому ви тут живете? – заламувала ручки дівчинка.

– А де ще жити жабі? Тут моє місце. А ти звідки?

– А я живу он за тим пагорбом, недалечко від лісу, сама-самісінька. Як справжня доросла.

– Тобі не буває страшно?

– Буває, – зам'ялася дівчинка, – але я завжди сплю під ліжком. Там саме безпечне місце на світі! Але я боюсь лісу, жуків. – І тремтячим голосом додала: А ще ненавиджу яблука, а їх так багато в моєму амбарі!

– Не плач. Я можу допомогти. Носи мені кожен день яблука і твоє горе розчиниться.

Дівчинка на мить засумнівалася, та пильні, гіпнотично-золотаві очі вселяли довіру. Так вона і стала робити: кожного дня носила кошик яблук, а жаба їх їла. Смуток та тривога відступали.

Якось дівчинка вийшла зі свого будиночка, руїни якого обіймав плющ. Як завжди взяла кошичок і пішла до амбара. Тільки-но зайшла і вгледіла чималого жука-оленя. Він сидів на яблуках, вертів своїми вусиками, махав крильцями. Бідолашна скрикнула, кошик покотився по землі.

"Я не повинна боятися. Жабі потрібні яблука, а мені радість", – промайнуло в голові.

Вдих-видих. Взяла палку і стала зганяти непрошеного гостя. Та комаха була вперта: уверталася, хапала гілку рогами. Урешті-решт, дитина взяла верх, жук полетів геть.

Дівчинка продовжувала згодовувати плоди жабі, а та з кожним днем все росла, гладшала. Але тепер жук-олень намагався постійно завадити: то ховав кошичок, то збивав зі шляху, направляв у ліс.

Вчергове перехитривши настирливу комаху, дівчинка співала свою звичайну пісеньку, йшла до болота. Аж ось почула голоси:

– Її мама була піньята?

– Так, яблунева вазочка цок-цок і все.

– Як сумно... Вона була такою доброю!

Мала заціпеніла, а потім скрикнула. Червонолиці плоди розлетілись у різні сторони. Ці слова щось зачепили. Всередині закололи підлі колючки. Сльози не лились. Голос закляк. Вдих-видих, один, два, три... Коли біль пропала, дівчинка тремтячими руками зібрала розкидані яблука та продовжила шлях. Вона не могла більше боятися. Не зараз, не потім.

– Жабо, скажи, а фрукти говорять?

Кошик зашарудів. Та жаба не зважала. Запхнувши черговий плід до рота, заговорила:

– У нашому світі можливе все. Ти головне їх принось мені. І все буде добре.

– А ще... – на мить дитина засумнівалася.

– Що таке? Розкажи, не бійся.

– Мене постійно дістає гидкий жук-олень.

– Він просто дурна комаха, вміє тільки дошкуляти. Піймай його до великої банки та міцно закрий там.

Дівчинка зробила так, як порадила жаба. Та спокій не настав, з кожним днем яблука в амбарі ставали все чорніші, гниліші. З несамовитими криками вели свої химерні бесіди:

– А він її чавк-чавк, глоть-глоть.

– Це все чарівні цукерки. Вони довели його до цього!

– Вона так кричала! Добре що лялечку сховала.

Зблідла дитина ледве донесла кошичок, все тіло била лихоманка. У роті пересохло.

– Ось... – вона протягнула плоди з яких сочилася червона рідина.

Жаба миттю схопила частування. Вологе чавкання розносилося по всьому болоту. Вона більше не росла, плямиста шкіра натягнулась до скрипу. Зелена кулька спокою розчиняла всі негаразди.

«Тепер знову все буде добре, як завжди», – та слабко посміхнулася собі.

Різко пролунав звук. Так лопалася плоть, дівчинка знала це точно. Обернулася, завмерла. Навкруги валялися дитячі речі: іржавий велосипедик, зотлілі казки, порваний ведмедик. Все це покривалося слизькою гниллю, яка пульсувала, манила.

– Доне-е-ечко-о, – тягучий, уривчастий жіночий голос лунав із-під смердючих завал.

І тут вона згадала: пронизливі крики, гулкі удари та нудотний запах. Під ліжком було погано видно, але дзвінкий плямкіт відбивався у вухах. Груди стисло. Колготки намокли, потягнуло різким.

Затріскав очерет, світ сколихнувся. Сльози полились нескінченним потоком. З горла вирвались пронизливі ридання. Шкіра чорніла. Лущилась. Осипалась. Шар за шаром. Темний попіл осідав на землю.

***

Темно-сіру купку обступили жуки-олені. Заворушили вусиками, затрепетали крильцями. У невагомому танці підняли прах у повітря та віднесли за небокрай.