Вергілієва колискова

Яка вона була гарна... Господи, яка ж вона була гарна: у цій розірваній на шмаття сукні. Понівечена і скривджена. Очі її сяяли. Губи її палали. Вогонь жеврів від кісточок і до маківки.

Чуєш, Господи? Якби ж ти був тут, сидів на колінах посеред сирої голої землі, ти б мене зрозумів.

Батько любить власну дитину. Чоловік — жінку. Творець плекає всіх людей, усіх своїх створінь. Так і я кохав кожне, що виходило з моєї плоті і крові. Але ж вона... Вона завжди була інакшою. З моменту, як народилася. З моменту, як її перший вереск розрізав щільне повітря вологої хати пупорізки на краю села.

Община наша жила полишено. Заховано. Проростала корінням у маленький пагорб, спліталася з лісом широким, що хистив нас від єретиків. Багато жінок, обмаль чоловіків. Усі трудящі. І ти, Господь наш, обрамляв світлом кожного. Світив у їх очі крізь мої очі. Говорив до них устами моїми. І всі були щасливі, як буває щасливе теля, що вперше припадає до материнського молока.

Вони працювали на рівних. Чесна, достойна праця. Діти із жінками, старі із чоловіками. Одне одному брат і сестра. Матір і син. Донька й батько. Але ж ти, Господи наш, був їхнім єдиним отцем.

Вона народилася в безмісячну ніч. Чорну ніч. І волала так, що ясні зорі ховалися за поодинокими хмарами в остраху від її крику. В остраху, що ось зараз вона зірве їх із неба й розчавить у своїх крихітних долонях. Так, як зчавлювала мій палець і дивилася в очі, бо знала, що поряд стоїть її світило.

На ранкову проповідь її мати не прийшла. Не прийшла й на пообідню. Усе ховала дівчину, ховала, як скарб, як святий Ґрааль.

Донька моєї доньки. Сестра своєї племінниці. Вона була особлива, чиста. Вдавила свою матір у чотири роки. Усі тільки про це й казали: вихваляли її за сильну кров — від крові моєї. За сильну плоть — від плоті моєї.

На її дванадцятий день народження вона вперше назвала мене Вергілієм. Незнайомим, потворним ім’ям замість сина Божого, яким звали мене інші. Того дня ми спалили її вперше. Як колись її сестру. Як колись її тітку. Господь любить усіх людей, усіх своїх створінь. Ми любили й оспівували кожного, чию шкіру вилизував вогонь. Розсипали попіл понад лісом, що обіймав нас своїм пухнастим гіллям.

Вона з’явилася наступного року. Такої ж безмісячної, чорної ночі. Народилася в однієї з її безлічі сестер. Я впізнав цей голос із першого вереску. Вона назвала мене Вергілієм у дев’ять, і цього разу її попелом ми засіяли соняшникові поля.

Втретє вона народилася востаннє і мовчала до своїх квітучих шістнадцяти. Ні слова, ні молитви. Община повстала зі страху наново.

Вона полегла зі мною, як і всі до неї, та сíм’я моє не приймала. Не дивилася мені в очі й не називала сином Божим, бо ти, Господь, не говорив із нею моїми устами.

Вона полегла зі мною, як і всі до неї, і єдина, хто не виносила мені доньку. Хто виносила не доньку.

Коли Вергілій уперше з’явився на світ із неї — з її крихкого тіла, з її слабого духу, чистої крові й сильної плоті, — я злякався. Вона лежала там, у пупорізки, і сміялася. Реготала, мов навіжена.

Вергілій. Господь, що світив моїми очами і спілкувався моїми вустами. Я більше не знав, хто це. Ти чуєш мене? Чуєш? Будь ласка, дай знак.

Яка вона була гарна... Господи, яка ж вона була гарна: у цій розірваній на шмаття сукні. Понівечена і скривджена. Тіло, що тільки-но дало нове життя. Очі її сяяли. Губи її палали. Вогонь жеврів від кісточок і до маківки. Моїх кісточок. Моєї маківки.

Вона дивилась, як вогонь смокче мої пальці, як розбещує оголене тіло. Як усі відводять погляд від кострища посеред площі, бояться. Лише вона вміла вбачати в цьому потворну красу. Лише вона дивилася мені в очі і розуміла, що блаженний я, зливаючись із вогнем. Я народив нового Бога. Я помер, адже Бог може бути лише один.

О, дівчино. Донька моєї доньки. Матір моєї матері. Заспівай мені, своєму синові, своєму батькові, своєму Вергілію його останню колискову.