Хлібчик

Маркусь спотикнувся об корінь, простягся на вологій землі перед деревом й прикусив собі язика. Сльози з новою силою бризнули з очей, лишаючи патьоки на замурзаних брудом щоках. Намагаючись видавати якнайменше звуків, хлопчик підтягнув босі ніжки до себе — місяць освітив роздряпані коліна. Маркусь обійняв коліна рукою й завмер серед густої трави затамувавши дихання. Пролопотів крилами птах, тонке дзижчання комах заповнювало простір, вітер ліниво шурхотів листям. Великі темні очі хлопчика блукали кущами, кожен шелест у лісі прискорював серцебиття. В голові роїлися думки мов комарі навколо. 

Якби ж бабуся не спала так міцно й почула його вереск і крики про поміч. Якби ж його батьки не вирішили, що краще для хлопчика проводити літо у бабусі на селі, серед духмяних трав, які не дай боже топтати, й розкішних дерев, на які не можна залазити. Якби ж поруч жили сусіди, що могли б прийти на допомогу, але будинок навпроти був похилений і самотній, без вікон і з кількома берізками, що проросли крізь дах. Якби ж він не дременув з переляку до лісу, а лишився в будинку. Якби ж він лишень слухав бабуню.

Праворуч від нього роздалося скреготіння, ніби щось з дряпанням пробиралося крізь сплутані гілки. Хлопчик повільно посунувся в інший бік. «Це тваринка якась, у лісі ж повно тваринок», — повторював він у думках. Можливо, тварини відволічуть або сполохають істоту. Чи нападуть на неї та розірвуть, як кажуть дорослі, «на шмаття», хоча він й не до кінця розумів, як це. А Маркусь тим часом поволі собі, без зайвих звуків, дійде до бабусиної хати. Й нехай вона сваритиметься за те, що він втікав вночі з будинку, за брудний одяг і розідрані ноги, але він слухатиметься її тепер. Точно-точно слухатиметься.

Він роззирнувся навколо у спробі пригадати, звідки ж він прибіг. Хлопчик скривився розгледівши в літній темряві корінь, через який перечепився. Певно, що він має йти в інший бік від нього. Він і вдень не дуже орієнтувався у лісистій місцині (бабуня не випускала його далеко з поля зору, тож він ходив лісовою стежкою лише один раз і то з нею), а вночі й поготів. Покусуючи нижню губу (за що його часто сварили батьки), Маркусь звівся на ноги й завмер прислуховуючись.

Тільки скрекіт комах заполонив нічну тишу. Він ступив один крок. Потім ще один. Нічого. Мабуть, та потвора просто пішла геть. А що, як вона досі в будинку? А що, як…

— Куди це ти зібрався? — сичання впереміж з торохтінням, ніби хтось висипав зерно з мішка, перервало його думки. Хлопчик обернувся мов хотів пересвідчитися, що то йому не ввижалося. — Ніч ще не скінчилася. Хіба тобі не казали, що я бігатиму за тобою всю ніч?

Затріщали гілки, й істота вийшла під місячне світло. Довгі руки та ноги мов переплетене колосся стирчали з білого обрамленого темно-жовтим тулуба, овального й плаского. Тіло вінчала не голова, а кілька нерівних півкіл — два праворуч, одне ліворуч. Маркусь не встиг помітити у будинку, звідки лунав голос істоти, але ось нарешті розгледів: посередині тіла була невелика пряма лінія, мов надріз ножем. Хлопчик мав би тікати, але створіння завмерло в очікуванні й немов оцінювало його неіснуючими очима.

— То, — рот-прохід трохи розширився, — що тобі казала баба сьогодні за столом про мене?

Маркусь відчув щось солоне у роті — кров з покусаної нижньої губи:

— Вона к-к-казала, — хлопчику здалося, що істота кивнула мов у підтримку його слів, — вона казала, що якщо я… якщо я не доїм хлібчик, то він біг-гатиме за мною всю ніч.

— А ти доїв хлібчик?

Створіння підійшло на кілька кроків ближче. Зростом воно сягало гілок дуба поруч і на мить затулило місяць. Хлопчик відчув, як ліс довкола нього почав стискатися, і ледь-ледь похитав головою.

— Що ж, — сичання заглушило всі лісові звуки, — тоді біжи.