Смак любові

Мій любий, ти таки мав рацію.

Я така вдячна, за вечерю, за те, що ти взагалі робив весь цей час. Мені шкода, що не слухалася раніше, ти ж хотів мені добра. Особливо у цей тривожний період, коли всі вчені голови раптом запхнулися в дупи, тому що — сюрприз-сюрприз — мертві таки можуть повертатися до життя з безмежною пристрастю до канібалізму попри всі наукові заперечення.

Пам’ятаю, як сміялася з новин, думала, що це пранк чи промокампанія, а ти з першої ж згадки про живих мерців почав безперервну підготовку: поповнив запаси у підвалі, впевнився, що достатньо палива для генератора, виробив план, за яким ресурсів нам вистачило б мінімум на п’ять років. Артеме, яка я рада була з твоєї поведінки тоді: нарешті достатній привід розірвати стосунки, у яких ми вчепилися одне в одного, ніби так було легше переживати польоти дронів за вікном. Я дуже тішилася, коли ти нелегально дістав пістолет, думала здати тебе в поліцію і врятувати життя від «горе-кримінальника».

Цей шматок — просто щось нереальне, в житті смачнішого не їла. Так-от, я вичікувала слушний момент, щоб зірвати пластир прощання, але то були свята, то втрати знайомих, то втома сильно стискала горло. Ніка, моя маленька сестричка, навіть пропонувала порвати з тобою за мене, уявляєш? На щастя, я відмахнулася від цієї пропозиції. Я все мала вирішувати сама, як доросла. А коли не могла, то все мав вирішувати (як ти слушно говорив) ти. 

Як тоді, коли у трансі повернулася з укриття, забризкана кров’ю і шматочками плоті. Остання незабутня поїздка на роботу перервана тривогою, а потім зомбаками й панікою натовпу, який здавалося б уже нічим не можна налякати або здивувати. Артеме, пам’ятаєш, як сиділи вдвох у ванні, ти витирав кров і шмарклі з мого обличчя? Запитав, що сталося, а я підскочила з риданнями, носилася квартирою, кидала речі у валізу, збиралася їхати до батьків? Слова, що ти будь-що захистиш мене, твою єдину любов, викликали бурхливий сміх на межі істерики й задухи. Я вивалила все: думки про твої дивацтва, слабкості, бажання розлучитися. Любий, яку гидоту я тоді верзла. Порівнювала тебе з закомплексованими маніяками. Стверджувала, що ти ні на що не здатен. Кричала, що нічого не розумієш і не знаєш. Зачекай, я вхоплю той ласий шматочок. Яка неймовірна страва!

А ти взяв і довів, що здатен про мене подбати й розумієш все набагато краще за мене. Я не така сильна. Я б не змогла встромити голку людині у руку, щоб вколоти заспокійливе, певно, сама б себе вколола. Ти терпів усі мої вибрики у підготовленому підвалі, який отримав підвищення з укриття від повітряних загроз до бункера з останньою надією на виживання. Артеме, ти справді мене кохаєш, я це вже допетрала і не обміняла б ні на що у світі, якщо у ньому ще лишилося щось варте. Хто б ще міг так ніжно обробляти рани від кайданків, які втримували мене на місці? Або терпіти моє виття з будь-яких причин, наприклад, бажання повернутися до рідних, нормально поїсти, померти, аби не бачити тебе? Хто б пестив і притискався до мене після всіх проклять, що виринали з мого рота, після слини, якою я відчайдушно намагалася поцілити у твоє обличчя? Це все був ти, коханий, адже бачив ситуацію найкраще, а моя єдина мета у житті — дозволити тобі піклуватися про мене.

Я чинила спротив до останнього. Через мої крики той виживальник знайшов підвал. Попри черговий апокаліпсис утримання дівчини всупереч волі все одно було проти норм і здорового глузду. Я змусила тебе його вбити. Серед його речей були рація і мапа, ти виснував, що він був частиною групи, запанікував, що наше місце знайдуть інші. Ми мали перейти у безпечніше укриття. І звісно воно існувало, це так завбачливо, Артеме, продумано. Щоправда, цього разу дозу заспокійливого ти не продумав. Може, це був інший препарат, ніж той, що вирубив мене у квартирі. Не підкажеш, любий? А, точно, ти ж зайнятий. Ти тепер моя вечеря. Як виявилося, зомбі ще мають клепки у голові принаймні на думки. Чи це я у тебе така особлива? Ти мав гарний смак, Артеме (зловив жарт?). Не знаю, любий, чи особлива, але як догризу тебе, піду до інших мертвих і дізнаюсь.