Incisio

Римлянам 7:15 — «Адже я не розумію, що чиню: роблю не те, що хочу, а те, що ненавиджу».

Правило десяте: це гра.

Кисню бракує. Зусібіч тисне вага води і ти таки робиш рвучкий вдих, розуміючи, що він для тебе фатальний.

Правило дев’яте: я — закон.

Тебе різко тягнуть угору. Тіло конвульсивно здригається і ти вибльовуєш собі під ноги воду впереміш зі слиною.

Правило восьме: ти — ніщо.

Розмитий взір вирівнюється. Ти, геть оголений, стоїш на мармуровій плитці: витончені завитки сплітаються докупи, а тоді різко наближаються.

Правило сьоме: твоє тіло — моє.

Онімілі кінцівки базпомічно розпростерті, але все, про що ти здатен мислити — це почорнілий мізинець на твоїй помережаній виразками лівиці.

Правило шосте: ти ніколи не виграєш.

Різко задзвеніли ланцюги і в той же ж момент шипи на нашийнику глибоко впилися в тебе, немов бажаючи наскрізь прострумити твоє адамове яблуко.

Правило п’яте: за кожен програш слідує покарання.

Твоє тіло шпарко подалося назад. Легені мов налилися свинцем і ти, стогнучи й задихаючись, рефлекторно потягнувся до кайдан руками, які вже ні на що не були здатні.

Правило четверте: від сьогодні тобі заборонено говорити.

Ти різко впав на спину й тебе одразу поволокли у «той» зал. Тамуючи крик, за який очевидно будеш покараним, ти вкотре здригнувся від відчуття порожнечі на місці язика.

Правило третє: щоб отримати, ти маєш щось віддати.

Порожній погляд втупився в одну точку і твоя, притуплена болем і нескінченним стресом, свідомість відчужено зачепилася за кукси на місці гомілок — знищені гангреною, вони були мізерною платою, якої вистачило лише на шмат їжі.

Правило друге: доведи свою цінність.

Ви спинилися, а тоді тебе підняли, посадили на металевий стілець і закували лівицю в припаяні до столу ланцюги.

Нарешті вона всілася навпроти, а тоді обережно, майже лагідно, провела пальцем у латексній рукавичці по залишках безіменного пальця.

— Останнього разу я озвучила друге правило. Як думаєш, ти зміг його дотриматися?

Ти приречено затремтів — відповідь не мала ніякого значення, адже дівчина вже давно винесла свій вирок.

  — Тобі геть не цікаво? Сумно. Що ж, тоді настав час останнього правила, — її губи викривилися у чомусь на подобі посмішки, оголюючи ряд рівних білосніжних зубів, від вигляду яких тобі миттєво стало млосно.

Вона встала, звично дістала сокиру і, схопивши мертвою хваткою передпліччя, замахнулася, на ходу виголошуючи:

— Правило перше: у цій сім’ї є лише одна дитина. І це я, брате.

Лезо легко розітнуло плоть, але цього разу ти не відчув жодного болю, лише різкий запах гниття, який вже довгий час тебе супроводжував.

Сестра різко відкинула сокиру кудись убік, забрала обітнаний палець і бережно поклала його в коробочку до інших дев’яти.

А тоді розвернулася і пішла до дверей, біля яких на мить спинилася.

— Гра скінчилася. Ти був нудним суперником, — мовила вона й рішуче запалила сірника, який миттєво полетів до її ніг.  

Летка речовина легко загорілася й вогонь хутко поповз у твій бік.

Двері гучно зачинилися, лишаючи тебе: безногого, немічного й закутого, сам на сам із голодною стихією.

Язики полум’я охопили твоє крісло, миттю нагріваючи метал до надзвичайних температур. Шкіра почала шипіти й обвуглюватися, а з горла вирвався дикий звіриний крик жаху: так могли волати тільки істоти приречені на смерть.

Вогонь миттю опалив зв’язки й тобі здалося, наче із різким вдихом він проник глибоко всередину тебе і залишився там, десь у грудях, торуючи собі шлях далі.

Біль, всепоглинаючий і зводячий з розуму, наростав і наростав, аж доки в одну мить не зник повністю, лишаючи тебе в абсолютній незайманій порожнечі.

Погляд ще сприймав яскравий вогонь довкола і ти, змирившись із смертю, на яку так довго чекав, вже готовий був заплющити очі й покинути цей мерзенний світ, як несподівано, в останні секунди твого життя, перед собою у жовтогарячих язиках полум’я ти узрів обличчя сестри.

Вона вишкірила свої ідеальні злощасні зуби й холодно мовила:

— Невже ти справді повірив, що, після всього, я дозволю тобі просто померти?

Ти різко здригнувся.

Біль знову охопив твоє безпорадне тіло й, з несамовитим стогоном, ти повернувся на бік, шоковано усвідомлюючи, що світло зникло, перетворившись лиш на тьмяний післяобраз.

І в його сяєві ти побачив, що лежиш на холодній плитці, серед завиток якої простяглася твоя гнила лівиця із самотнім почорнілим мізинцем, спрямованим догори.