Сувора Аденома
Кожного ранку ось уже двадцять років я виходжу на подвір’я й сідаю на лавочку. Слухаю, як співають пташки, як проходять повз люди, бубонячи щось собі під ніс. Я так і не вивчила тутешню мову — та й навіщо? Старість не потребує слів. Лише зітхаю й дивлюся на свої зморшкуваті руки — холодні та бліді. Бридко. Машинально поправляю обручку, ніби вона врізалася в шкіру — прозору, мов у риби. Хоча, врешті, у риби немає шкіри… Але яка тепер різниця, що там у неї, коли тобі вісімдесят шість? Нічого більше не має сенсу — окрім неминучої смерті, що вже стоїть поряд. Та вона мене не лякає. Більше дивує те, чому я досі жива.
Пам’ятаю, як у дитинстві дивилася на бабусь біля під’їзду і уявляла, що колись стану такою ж. У них завжди були сумні очі й різкі голоси. Тепер я їх розумію. Згадуючи своє життя, важко зачепитися за щось справді вагоме. Те, що здавалося важливим, сьогодні нічого не варте. Єдине що пригадую, це моя мрія, яку я так і не здійснила. Я хотіла об’їздити всі міста й країни, де побувала, але обов’язково у зворотному порядку — від останньої до першої. Це була б довга подорож, адже моє життя нагадує табір циган — постійний рух у пошуках щастя. Проте стримує мене не стільки кількість місць і часу, скільки страх. Адже перша країна, яку я відвідала, досі навіває жахливі спогади. Не називатиму її — це не має значення. Важливо те, що в місті, де я жила цілий рік, не було жодної церкви. Хоча я ніколи не була глибоко віруючою, адже для мене церква – це раз на рік освятити кулечі та є події, здатні змусити навіть атеїста прикласти чоло до вівтаря.
Здається, це був січень. Я жила в гуртожитку з дівчиною, яка з певних причин поїхала, залишивши мене саму. Я раділа, що кімната повністю в моєму розпорядженні — добре пам’ятаю той момент. Простора кімната: два ліжка, дві шафи, два столи. Невелика душова і кухня. Звичайний гуртожиток для іноземних студентів. Здавалося, що для щастя більше нічого й не треба. Але моя радість тривала недовго.
Того зимового вечора я лягла спати й крізь сон почула шепіт на кухні. Подумала, що наснилося. Але наступної ночі той самий шепіт знову розбудив мене. Мені навіть здалося, що я можу розпізнати окремі слова, хоча мова була незнайома. Пам’ятаю, як лежала й чула оте “шшшшш”, і думала: а що, як це “щось” зайде до кімнати? Серце шалено калатало. Через тиждень так і сталося. Я лежала на боці з розплющеними очима й побачила постать — високу, худу, з блідим обличчям. Воно ходило по кімнаті, а я не могла й поворухнутися. Але найстрашніше сталося потім. Воно повільно лягло позаду мене, щільно притискаючись до моєї спини і поклало руку на плече. Що сталося потім – я не пам’ятаю. Та я не могла це вже витримувати. Розум підказував, що це сонний параліч, гра уяви. Але все здавалося надто реальним.
Я почала боятися ночей. Єдина, кому наважилась розповісти — набожна дівчина з моєї групи. Може це не збіг, що вона була тут зі мною? На іншому кінці світу. Хоча вона ніколи не сміялася, майже не розмовляла та коли я розповіла про цю ситуацію, вона не вагаючись, пішла й освятила кімнату. Дала молитви. Навчила хреститися очима. Бо більше нічим я не могла рухати. І я молилась. Щоночі. Хрестилась очима, коли приходила ця постать. Понад два місяці. Поки не з’явилася нова сусідка. І все зникло.
Чи, може, я боюся спати сама? Це була перша думка. Але ні — безглуздо. І все ж… усе минуло. Як це пояснити? Хай там як, тепер це позаду. Напевно.
Зараз я прокидаюся й дивлюся на свого чоловіка, з яким ми разом уже шістдесят років. Йому дев’яносто три. Він лежить на спині, то сопить то кряхтить. І мені спокійно. Молитви досі лежать у шухляді. Я не читаю їх, але не можу викинути. Бо я знаю: якщо ще раз почую оте шипіння з кухні — це буде не просто шепіт. Це буде знак. Що я залишилася одна. І вже — назавжди.
