Новенька

– Ми все вирішили! Ми хочемо цей будинок, мамо! – Маліна кинула телефон на ліжко, присіла на край і обхопила лице руками. Два місяці сперечань із матір’ю виснажили її, що вона ледь не рвала волосся на голові. Тим часом її чоловік пакував речі, адже переїзд до омріяного сільського будиночка був запланований на наступний день.

– Не переймайся, – Яр підійшов до Маліни та обійняв. – Думай краще, як завтра ми заїдемо у нашу нову домівку на краєчку мальовничого села, як будемо збирати гриби в лісі та купатися в річці. – Він ніжно поцілував її в шию, допоки вона не перестала ховатися за долонями. Після цього вони разом допакували речі й лягли спати. Маліна всю ніч крутилася й прокидалася — тривога через зміни катували її мозок.

Рано-вранці вони завантажили в невеличку машину пів свого життя — валізи торкалися стелі й ледве не вилазили на передні сидіння. Дорога до села, хоч і не далека, була розбита, подекуди взагалі зникала в бур’янах, що здавалося, подорож триватиме вічність.

Біля покривленого паркану стояла бабуся — старенька ледь пересувала ногами, та була привітна.

– Ой лишенько, курей не задавіть! Гайда звідси, лохматі! – вона почала розганяти сільську птицю шматком своєї спідниці, а потім провела Маліну та Яра до будинку. – Хай вам щастить, дітки, у моєму будинку.

– Це ваш будинок? Справді? Ми спілкувалися з Романом… Він, мабуть, ваш онук?

Бабуся щось пробурмотіла й зникла за дверима. Тим часом Маліна з Яром почали наводити лад. Будинок був старий, але надиво чистий. Усе виглядало... ніби законсервоване в часі. Пружинні ліжка, серванти, серветки. Усе — з іншої епохи. На стіні висів портрет молодої дівчини — чорно-білий, пожовклий, майже стертий. Маліна здригнулася, щойно побачила очі. Вона вже простягнула руку, щоб зняти його, як раптом почула сигнал автомобіля біля воріт — це був Роман, він приїхав передати документи.

– Це портрет моєї покійної бабусі, – сказав він, показуючи на стіну.

– Покійної? Але… ми сьогодні бачили її. – прошепотіла Маліна, і пальці її мимоволі стиснули руку Яра. Вона виглянула у вікно — і побачила її. Через дорогу стояла та сама бабуся й пильно дивилася просто на неї.

– Ось вона! – закричала дівчина. Та щойно Роман вийшов подивитись, величезна вантажівка зупинилася навпроти будинку й закрила огляд. Він озирнувся — нікого. Маліна ж продовжувала твердити, що вона там. Але коли машина поїхала — бабусі вже не було. Її руки й ноги стали ватяними, вона сіла на ліжко. І раптом…

– Дітки, ви що, боїтесь стареньких? Чого такі бліді? – на порозі стояла бабуся.

– Ось вона! Це вона! – закричала Маліна.

– Та це ж Килина Іванівна, сусідка. Після того, як моя бабуся померла п’ять років тому, вона доглядала за будинком.

– Хазяйнувала, – додала стара не зводячи очей з Маліни.

Маліна з полегшенням усміхнулася, підвелася та продовжила поратися, намагаючись зняти портрет.

– Залиши його – мовила старенька й безшумно, мов привид, щезла.

Але вперта Маліна не здавалася. Вона ще завзятіше взялася за портрет, який, здавалося, вріс у стіну. Вона хапалася за інструменти — аби лиш зняти його хоч зі шпалерами. І раптом… підлога під нею стала м’якою. Балка тріснула, і вона з криком полетіла вниз.

Опритомнівши, вона зрозуміла: впала в підвал, глибокий, щонайменше на три метри. Повітря було просякнуте мертвотним смородом. Дверей не було, тільки дірка над головою з гнилими балками. Вона почала кричати. Але відповіді не було. Яр тим часом пішов до магазину. Він неквапом повертався стежкою, коли з-за рогу вилетів «Жигуль». Автівка неслася просто на нього, гальмуючи щосили. Тіло Яра підлетіло, перекрутило в повітрі і відкинуло на узбіччя, як ляльку. Водій у паніці підхопив його і повіз до лікарні. Яр пробув у комі дев’ятнадцять днів.

– Допоможіть! – надривалася Маліна.

– Ти хто? – стара глянула вниз, посміхаючись беззубим ротом.

– Це я, Маліна, новенька. Допоможіть! Покличте когось!

– Новенька?.. – повторила бабуся.

Вона повільно вийшла з двору та попрямувала селом у пошуках допомоги.

– Іванівно, ти куди так пізно? – гукнув чоловік.

– Куди?.. Не знаю...

– Ох ти, стара... Ти, до речі, бачила новеньку продавчиню в магазині?

– Новеньку?.. – у голові бабусі запаморочилось та вона нічого не могла згадати.

– Іванівно, ходімо, я тебе додому проведу, а то ще заблукаєш, як минулого разу.

Він підхопив стареньку під руку та повів до її будинку.

– Може, чаю вип’єш? В мене ще варення є. – гукнула вона до чоловіка.

– Давай. Куди нам поспішати…