Божественний сокіл

Хмари насувалися на місто надто швидко, хоч вітру майже не було. Коли водій Лукерії зупинив червоний кабріолет біля невеличкої крамнички, небо вже повністю затяглося важкою, вугільною пеленою. Перші краплі дощу впали на яскраво-червоний твідовий костюм, але Лукерія не поспішала. Водій — кремезний, мов боров — відкрив дверцята, і лише після цього вона обережно ступила на вогку землю в лакових туфлях із підборами заввишки не менше тридцяти п’яти сантиметрів.

Вона мала худорляву статуру, настільки, що крізь шкіру можна було розгледіти ребра, які вона ретельно сховала під товстим твідом. Її обличчя майже повністю закривали чорні окуляри, привезені десь із Галапагоських островів, а маленький капелюшок, що ледве тримався на голові, був оздоблений запиленими штучними квітами. Їй було не більше тридцяти років, але вона ретельно приховувала свій природний рум’янець під сантиметром тонального крему. Особливо її дратувала родима пляма на правій щоці у формі соколу, що тримає в дзьобі оливкову гілку, тому вона завжди поверталась до людей тільки лівим боком.

Швейцар у смокінгу відкрив двері крамниці та вклонився, але Лукерія не звернула на нього жодної уваги. Вона стрімко пірнула в напівтемряву порожньої зали, де за прилавком стояв лише продавець — невисокий чоловік у товстих окулярах.

– Моя подруга нещодавно придбала у вас сумку. Я теж хочу таку, – рвучко сказала Лукерія, задерши підборіддя так високо, що можна було побачити темні волосини в її ніздрях.

Продавець доброзичливо посміхнувся та розвів руками, показуючи на хутряні вироби довкола.

– У нас немає сумок, пані. Є шуби, жилети, светри, шкарпетки. Усе — з натурального хутра. Норка, лисиця, шиншила — що вам до вподоби?

– Але ж... – розгублено відповіла вона. – Моя подруга...

– Можливо, ви маєте на увазі нашу особливу колекцію? Клатчі з дуже рідкісної шкіри. Вони доступні лише для певного кола клієнтів, – продавець нахилився трохи ближче.

– Я розумію. Гроші для мене не мають значення. Запакуйте будь-яку шубу — хоч у мене їх уже десяток удома — і краще перейдемо до справи.    Продавець обрав для Лукерії величезну норкову шубу, яка закривала їй п’яти, обережно склав її у білосніжну коробку та підперезав червоним бантом. Лукерія не виявила ані крихти захвату. Вона байдуже провела карткою по терміналу і втупилася в продавця.

– Прошу за мною, – мовив той, відкриваючи хиткі двері комірчини одразу за прилавком. Він повів її сходами вниз, у повній темряві. Вона йшла на звук його кроків, обережно прощупуючи сходинки, без найменшого сумніву. Нарешті вони потрапили до маленької кімнати, у центрі якої стояла вітрина з клатчами різних кольорів і фактур. Вони були яскраво підсвічені лампочкою, що створювала навколо них майже святий німб. Один із них, здавалося, світився сильніше за інші — Лукерія не могла відірвати від нього очей.

– Гарний вибір, – сказав продавець. Він підніс світло-рожевий, подекуди зморшукати клатч до неї, немов немовля. Лукерія вже простягнула руки, щоб взяти його, але чоловік різко схопив її за зап’ястя й повернув сумку назад у вітрину.

– Гроші не мають значення! – холодно повторила вона.

– Справа не в грошах. Це не просто сумка. Це – статус, шана, могутність. Її власник стає майже богом. Я можу її вам продати, але є умова.

– Я згодна. На все.

– На все? Що ж… – він знову дістав клатч і лагідно провів пальцями по зморшкуватій поверхні. – Я продам її вам на один рік. Рівно через рік цього дня ви маєте її повернути. – Він подивився їй просто в очі й простягнув клатч. – Треба підписати контракт. Ви згодні?

Жінка отямилась у машині, тримаючи в руках клатч і купу паперів. Дощ перетворився на нищівну зливу, і вода заливала кабріолет. Але Лукерія так і не наказала водію підняти дах. Туш повільно стікала щоками, оминаючи пляму-сокола. Вона була щаслива… принаймні десь глибоко в душі.

Рік пролетів. Цього разу Лукерія приїхала на вдвічі більшому кабріолеті. На ній були підбори щонайменше шістдесят сантиметрів і капелюшок, що ледве чіплявся за її вухо. Висока, висушена, схожа на тінь, жінка зігнулась, щоб увійти в магазин. Вона мовчки пройшла до таємної кімнати, щоб віддати клатч. Контракт був виконаний.

Того ж вечора в маленькій темній кімнаті сходами вниз, у вітрині з’явився новий клатч. Він був яскраво-рожевим, із ніжною текстурою, а невеличка пляма у формі сокола з оливковою гілкою в дзьобі робила його найбожественнішим виробом серед інших.