Немає місця для спочину

Десятки покійників вирячилися на нього. Збитий з пантелику, він втупився поглядом у відповідь у марних спробах розгледіти, де на блідих помережаних венами обличчях закінчувалися мішки під очима і починалися власне очі. Зітхання зірвалося з його вуст: потрібно було давно викинути розбите дзеркало, але воно якимось дивом ще трималося купи. Ті чоловіки у відображенні розуміли його, на відміну від друзів, родичів, лікарів. Вони поділяли його біль, знали, що він нічого не вигадує, що цей клятий звук…

Стук… що цей клятий звук завжди поруч, вичікує на нього мов хижак на здобич, аби зруйнувати все навколо. Стук. Хоче його поглинути, проковтнути. Стук. Можливо, це хтось стукає у двері? Можливо, сусіди прибивають соту картину до стіни? Стук. Так, вони всі хочуть, щоб він схибнувся, щоб він втратив залишки розуму, їм просто подобається над ним знущатися. Стук. Ці кляті любителі тортур, садисти за сусідніми дверми. Вони не можуть дати йому спокій, дати йому змогу жити нормально, бо краще ж руйнувати чуже життя ніж налагоджувати своє. Стук.

Його відображення хиталися з боку в бік, мов світ перетворився на скажену електричку. Йому потрібно випити ліки, від них має стати краще. Прогулянки на свіжому повітрі, ліки й сон. Стук. Чи пробував він ці ліки? Він десь мав список, пунктів з двадцять, що саме приймав, зі шкалою результативності, де все зводилося до нуля. Він же не пив сьогодні ліки? Стук. Чи пив? Перед прогулянкою? Чи їх потрібно пити й перед, й після, й під час, й у повню, й у полудень? Покійники у дзеркалі рухали губами, але єдине, що він чув, було стукання.

Якимось чином він опинився у вітальні, запилюжене червоне крісло прийняло його у свої обійми. Його руки перебирали ліки й пляшечки, хаотично розкидані поверхнею кімнатного столика. Не ці. Й не ці. Це схоже на йод. Можливо, він допоможе? Намазатися ним з голови до п’ят? Стук. Чи випити? Він солодкий чи кислий? Стук. Поміж обгорток і баночок щось заблимало: на екрані смартфона з’явилося сповіщення. Він пробігся по ньому очима: його колега більше не може прикривати його відсутність. Яку відсутність? Він тут. Він є. Як і це торохтіння. Цікаво, якщо він собі зникне, стане відсутнім, чи залишиться цей звук? Можливо, це єдине, що по ньому лишиться.

Під акомпанемент стуку чоловік нарешті знайшов потрібну баночку. Складне слово з десятка літер красувалося на пакуванні, та головне — обіцянка нормалізації сну та відновлення ресурсів організму. Йому пригадалося як котрийсь з лікарів порадив з відразою у голосі: «Вам потрібно дотримуватися режиму сну, тоді й звук зникне». Це неймовірно дієве рішення розбивалося об одну малюсіньку деталь: він не міг заснути через клятий стук. Він не міг концентруватися на чомусь більше кількох хвилин, завмирав посеред розмови, роззирався навколо у пошуках джерела стуканини. Він інколи й думати не міг, всі слова губилися й тонули в пульсації звуку. А що говорити про сон? Раніше — місяць? рік? два роки тому? — він ще міг заглушити стук. Музика й білий шум, що стали постійним супроводом життя; підвищений голос під час розмови, щоб принаймні почути себе; вправи й масажі, тому що здоровий спосіб життя — «універсальне рішення від всіх хвороб»; алкоголь, щоб заснути, потім щоб не дратуватися, і снодійні, які давали лише кілька годин сну навіть у комбінації з міцними напоями. А торохтіння досі тут. Можливо, ці ліки допоможуть?

Він відкрутив кришечку. Нічого. Всередині було порожньо. Невже він уже пропив курс цих ліків? Ні, ні, ні! Але ж звук нікуди не подівся. Чому, чому, чому? Стук, стук, стук! Цей проклятий звук! Це чоловік трощив столик кулаками, обгортки й таблетки розліталися кімнатою. Певно, він кричав, але за стукотінням не чув власного голосу.

Знесилено повалився назад у крісло, поглядом піймав відблиск у вікні в іншому кінці кімнати. Якщо звук не може зникнути, то зникне чоловік. Так, нехай стук собі лишається. А він нарешті відпочине, має бути принаймні одне місце на землі, де панує вічний спокій. Чоловік вже став на підвіконня. Прохолодне повітря попестило обличчя. Один крок — і вперед, до тиші.

Він розплющив очі. Стелю над ліжком пофарбував у багряний чи то захід сонця, чи то світанок. Та він не думав про це. Єдине, що заповнювало його світ, був стук.