Земля

Ця земля не вартувала нічого. Водночас вона була ціннішою за усе.

Люди приїжджали сюди у колись жовтих автобусах. Ті замурзані та облуплені транспортні засоби були єдиними світлими плямами на, здавалось, застиглому пейзажі з сіро-чорних мазків.

Більшість, потрапивши сюди, повертатись не збирались. Так, наче їх ніхто і ніде не чекав.

Будували будинки, непримітні ящики, що зливались з навколишнім пейзажем, більше схожі на непривабливі склепи, де, поринаючи у сон, власники щоразу бажали більше не прокидатись.

Це місиво ніколи не родючої землі все одно вабило людей. Дощовими червами вони сповзались сюди, навіть знаючи, що нічого, окрім як бути роздавленим у цій багнюці, їх не чекає.

Здебільшого, тут навіть не розмовляли. Хіба пошепки, та й то, при нагальній потребі.

Копати. Єдиним бажанням було копати.

Кожен захопливо копошився у мочарі, видлубуючи власну яму.

Подейкували, що предки колись прибували сюди навіть з лопатами. Інструменти, однак, викликали заздрощі та гнів, надто часто тонучи в багнюці або в людських черепах.

Тож про них просто забули. Зрештою, суть у процесі, а не в результаті. Копали, як і сиву давнину, руками.

Тіла новоприбулих вкрай швидко вкривались шаром тутешнього бруду, такого надокучливо липкого, що вивести його було майже неможливо. Та й не було потреби. Адже саме так ти й сам ставав місцевим.

Нори копались глибоченні. Колись може хтось навіть щось і шукав, проте не зараз. Тепер самою суттю було викопати яму, якомога глибшу, якомога чорнішу, так, щоб гордого власника навіть не було з неї видно.

Подейкували навіть, що часом нори виходили настільки глибокі, що хоч як не намагались, копачі не могли з них вибратись.

Руки від постійно риття дуже швидко зношувались, вкривались ранами, гнійниками та мозолями. Пальці часто ламались, залишаючись назавжди покрученими та зігнутими, адже відкладати копання через травму ніхто не збирався.

Твань, що чорними згустками забивалась під нігті, дуже часто входила до раціону копачів, які залюбки обкушували решки власних понівечених пазурів.

Покручені кінцівки тих, кому вдавалось прожити тут достатньо довго, постійно тремтіли, подекуди так сильно, що вони навіть не могли вказати правильний напрямок випадковому блукальцю.

Здебільшого, однак, ніхто так довго не жив. Копання ям, як не як, справа вкрай небезпечна.

Люди часто гинули під обвалами, або просто падали у глибокі діри, які було геть не помітно вночі.

Рештки ховали не зразу. Тіла пухли та гнили в землі, повільно, шар за шаром, перетворюючись на желеподібну чорну масу.

Лише кістки, гострі та небезпечні, залишались нагадуванням про минулі покоління.

Ями померлих дбайливо засипали, щоб хтось потім міг без проблем підібрати для себе зручну ділянку.

Зрештою, це стало проблемою. Проткнути собі руку або ногу чужими рештками стало надто легко.

Саме тому, в один день зʼявились трунарі. А згодом і цвинтар.

Дехто, однак, навіть примудрявся утворити тут сімʼї. Здебільшого це були заможні трунарі, проте і у змучених небагатослівних копачів подекуди виходило утворити пару. У них навіть народжувались діти. Такі ж брудні, як і батьки, вони не кричали. Повзли по землі, викопували невеличку ямку та залазили туди. Дуже часто малюків давили, сприймаючи маленький горбочок або камінь.

Копачі не заздрили трунарям, хоч ті і забирали їхні заощадження та щораз розширювали цвинтар, часом навіть забираючи у його володіння ями досі живих господарів. Коли копач приходив, та бачив свою нору закопаною, він лише скрушно хитав головою. Проте ні в якому разі не засмучувався, адже було ніколи. Адже потрібно копати.

Щораз юніші ентузіасти приїжджали, щоб зануритися у цю безкінечну суміш з багна та сирості.

Тож з кожним роком трунарі витрачали менше деревини. Не тому, що ставало менше смертей. Просто гроби щораз ставали все меншими.