Мій дядько — велетенська черепаха

Ложка тремтіла в моїй руці, зависнувши над каламутним, парким супом, що дядько поставив переді мною.

 — Їж, — мовив він повільно, наче кожне слово заледве вибиралась з густого болота. Його голос був глухий, розтягнутий, чужий.

Я подивився на миску. Масний бульйон загрозливо блищав у тьмяному світлі. Кусні м’яса маленькими острівцями повільно плавали в рідині. Підняв очі: шкіра дядька обвисла, очі — каламутні, погляд — відсторонений.

Таке само колись було з мамою. Спершу дивна повільність у вимовлянні слів. Потім — порожній погляд. Потім — зникнення.

— Дядьку Петро, — запитав я обережно, ковтаючи тривогу, — де ти взяв черепаху для супу?

Він не відповів. Лише поглянув у вікно, у темряву за ним. Його щелепа повільно ворушилась, жуючи повітря.

Мене охопив неспокій. Але я був голодний. Та й незручно було відмовляти. Тим паче родичам.

Очікуючи найгіршого, підніс ложку до рота. Жирна, густа рідина обпекла язик. Смакувало непогано, навіть добре. Злегка перчений, бульйон балансував десь між ніжністю курятини та ледь відчутною рибною ноткою, створюючи гармонійний, несподівано витончений букет. Я ніколи раніше не помічав у дядьку кулінарного генія.

Розправляючись з супом, я не помітив, як залишився на кухні сам. У голові без упину роїлися запитання — “де він знайшов ту черепаху?” і “чому не розказав?”. Тягар навислих запитань змусив рушити на пошуки дядька. Скоріш за все він був там, де останнім часом проводив більшу частину днів. На горищі.

Сходи скрипіли під ногами. Схоже, я не у формі. Шлях нагору зайняв у мене куди більше часу, ніж я очікував.

Двері неохоче піддалися, зрадливо застогнавши. Я ніколи не цікавився, чим дядько тут займався, а тепер раптово подумав, що це може бути щось вкрай соромітне або особисте.

Увімкнувши світло, я майже одразу надибав поглядом на неї — величезну форму, сховану під брудним брезентом. Округле та масивне, воно нагадувало космічну тарілку з дешевих сай-фай фільмів.

Серце калатало. Я підняв тканину.

Переді мною був черепашачий панцир. Тріщини, стара плоть, і розмір — такий, що в нього могла б уміститися людина. І щось ще — між пластинами блищало дещо знайоме.

Кулон. Мамина прикраса. Я ніколи б не сплутав його.

— Мамо?.. — здивовано прошепотів я.

Знизу пролунав звук — спершу тупотіння, а потім скрегіт, так наче щось важке волочили по кахельній плитці. Я прожогом кинувся вниз, передчуваючи що щось лихе уже трапилось.

На підлозі вітальні сидів дядько. Його тіло було огидно спотворене: хребет випинався назовні крізь розірвану плоть, кістки гостро випирали під натягнутою, плямистою шкірою. Нижня щелепа повільно видовжувалась, хребці клацали один за одним, а очі неприродньо пожовкли, більше нагадуючи два лимони.

— Що за!?.. — викрикнув я, відмовляючись сприймати реальність.

Неприродньо довга шия дядька Петра неквапом повернула у мою сторону голову, що ще зберігала залишки людського.

 — Наше родинне... прокляття, — прохрипів він. — Проте… Ти, бодай, поїв смачненького наприкінці…

У дзеркалі я побачив себе — і завмер. Шкіра на обличчі була бліда та обвисла, під нею пульсували зеленкуваті жили. Шия стала товщою і довшою, а між пальцями на руках зʼявились перепонки.

Останнє, що я побачив чітко, — як мій дядько-черепаха, повністю трансформувавшись, тягнучи на собі масивний панцир, повільно виповз крізь вхідні двері і розчинився в темряві за ними.

— Ні, — видихнув я. — Це не може бути правдою.

Слова вибирались з горла вкрай ліниво, так наче хтось умисно сповільнив мою швидкість. Думки ставали туманними, рухи — тягучими та некваплими.

Я упав на коліна, і в мені залишалася тільки одна потреба — повзти. До води. До моря. До твані.