Набуток

— Озьми го до себе, Текле! Будеш мати поміч. Ти не бійси, я тебе все навчу, єк за ним ходити. Їсти буде, шо є, тилько окремо му вари, без соли. І в гості никого не клич, би нихто го не ввидів.

— Тето, навіть не мовте ми за то, не озьму! Я прийшла просити у вас кусник хліба дітям, а не ще їден писок до хати, ше й ТАКИЙ. Єк не даєте, то я йду додому, бувайте здорові!

— Небого, я ж ти помогти хочу! — благально мовила тета. — Семеро діточок, Василє забило, батьків не маєш, єк даш си ради?

— Єк хочете помогти, дайте хліба!

— Не можу, Текле! Він не позволяє...

— Ну то добраніч! — Текля розвернулася і покинула поріг тетиного дому.

***

— Озьми го собі, він тобі і в полі поробе, і в хаті. Хліб завше будеш мала, і до хліба, і ружний набуток. Згинеш без него разом дітьми, подумай за них! Поратуй хоч тих, шо ше живі!

— Геть! Геть з мої хати!!! — заверещала Текля на всю свою бідну задушну халупу, тулячи до грудей мертву дитину.

***

— Текле, чекай! Виджу, шо ти ня сторонишсі, десєтов дорогов обходиш. Не роби того, небого! Я ж помогти хочу.

— Тето, не доводіт до гріха, я йду до церкви. Хочете — ходіт зо мнов.

— Не можна мені до церкви, Текле, сама знаєш! — простогнала тета, доганяючи прудконогу небогу. — Ти ж єдина моя родина, Текле! Озьми го! За него просив єден підпанок з Рихтич, хтів собі забрати. Але я му не дала. Не для него під пахов сорок днів носила, ростила, годувала, вчила, виховувала. Озьми го ти, тобі більше треба!

— Ніц мені від вас не треба! Йдіт до фраса!!!

***

Вмирала тета тяжко. Синіла, хрипіла, кричала не своїм голосом: грубим, хлопским. Текля бачила в хаті ЄГО. Нераз приходив чорним псом чи котом і лащився, аби го погладили. Нераз обертався красним парубком і простягав руки до обіймів. Нераз ставав малов дитинов і плакав. Текля лиш хрестилася. Сиділа при вмираючій, хоч і мала в жнива купу свої роботи. Добре що старшенькі, Микольцьо з Петрусем, добре справувалися. Та все ж до менших мусила забігати час од часу, лишаючи вмираючу родичку саму.

— Матінко, чого ви маєте доходжувати тету? Вона нам николи і кусника хліба не дала.

— Бо не має більш нікого опріч нас.

— А чи довго їй ше?

— Не знаю синьцю, нихто не зна...

***

— Бричка з Рихтич приїхала в четвер. Панич застав у тети Теклю з Микольцьом.

— Слава Йсу!

— Слава навіки!

— Я є добрий знайомий вашої тети. Малисьмо з нев обумовлено за певний гендель. Хтів би’м дещо в неї купити.

— Тета слабі, — стримано відказала Текля. — Приїжджайте, коли вихрапається.

— Не бачу, би йшло на ліпше, — панич прискіпливо оглянув безпам’ятну слабу. — Видно, же скоро вмре. Ви її найближча родина, тож я хтів би обернути сей гендель з вами, яко з спадкоємцями.

— Тета ще живі! — огризнулась Текля.

— Бачте, — делікатно мовив панич, — коли ваша тета вмре, ся оборутка втратит актуальність. Мені треба зараз. Хочу взяти дещо. Вам же потрібні гроші, Текле. На похорон, на дітей...

— Я нічого вам не продаватиму! — Текля і сама добре знала, що потребує грошей, як ніколи, але не такою ціною...

— Дозвольте, матінко, мені мовити, — озвався Микольцьо. Панич з Теклею здивовано глянули на парубка. — Най панич лишає теті гроші і заходить її до смерти чи одужання. За те може взяти з хати, що йому тре. Єк слаба вихрапаютсі, най далі сама мастит си з ним голову, а єк вмре, то за ті гроші панич має поховати тету, бо ми їх не озьмемо до рук. Сама ж хата лишиться нашому Петрусеві, бо хоче женитися.

Панич з Микольцьом глянули на Теклю, чекаючи рішення. Вона нахмурила міжбрів’я і за хвилю вагань мовила:

— Лиш панич з хати мають забрати чисто все: від ложки до обруса і всю живність. Лишити саму порожню батьківську хату.

— Але все те майно коштує много більше похоронних втрат! Я лишу вам грошей зверху за ТАКЕ багатство.

— Нам ніц не тре.

— Згода, — втішився панич. — Лиш з ксьондзом домовитеся самі, не піду до церкви...

В сінях сумно винявкував хатній чорний кіт напівлюдским голосом:

— Озьми ня Текле, озьми!

Текля затулила вуха і спішно полишила тетину хату з сином.