412

Отець Афанасій розвернувся до людей з проповіддю. Говорив щиро:

— Сьогодні прощаємося з рабом Божим Володимиром. Це була людина з великої букви. П'ятдесят три роки присвятив службі людям. Всі його любили, поважали. Останні роки Володя робив щедрі пожертви на нашу церкву...

Тато Інни лежав у труні. Дорогий костюм, груди в орденах. Але геть не схожий на себе: синюшні губи, темні кола під очима. Вмирав тяжко. Марив більше місяця. Ввижалось, що бандити прийшли мститися. Бубонів, бідолашний, що всі 412 в’язнів переслідують його. Шукав якісь протоколи, щоб спалити. Воно не дивно, враховуючи професію: все життя в радянській міліції, а останні роки в українській, боровся з криміналітетом. Ох, скільки татусевого здоров'я і нервів забрали ці сволочі...

Інночка втерла очі мереживною хустинкою. Хоч давно доросла, тяжко переживала втрату. Батько сильно її любив. Прилаштував у кращу школу, престижний університет, на високооплачувану роботу... І вона старалась: золота медаль, червоний диплом. Інна була порядною розсудливою дівчиною, не те що інші. От взяти навіть двоюрідного брата Андрія, що оно в кутку стоїть. Патлатий, в рваних джинсах.

— У вишиванці на похорон приперся! — прошипіла тьотя Люба, дивлячись на хлопця. — Дарма, що в чорній: знає ж, що Володя страх як не любив ото все. Та що з того босяка взяти: ні роботи нормальної, ні поваги до родичів. Оно навіть батюшка на нього косо дивиться. Той непотріб ж і до церкви людської не ходить, а до якихось греко-католиків, як його мамка.

Люба зневажливо сплюнула і пішла на балкон курити. Інна тим часом помітила, що її неблагополучний родич вийняв з кишені шкірянки пляшку чогось червоного.

"Невже планує бухати при батюшці?! Ну це вже занадто!"

Андрій швидко відкоркував пляшку, двома широкими кроками опинився перед труною і вихлюпнув на обличчя та руки небіжчика вміст пляшки. Це була кров. Вона стікала між прокурених пальців мерця.

***

Тьотя Люба махала перед Інниним носом ваткою з нашатирем:

— От же ж сволоч! Не переживай, Інночко, його вже пов’язали. Скотина... Маму твою до інфаркту довів своїми розслідуваннями і пред'явами до тата. На почесній пенсії мужчина, чого його чіпати? Ні поваги, ні совісті... Полежи хвилечку, я коньячку принесу. Тобі треба розслабицця...

Інна хотіла заперечити, але геть не мала сили, тож тьотя понеслась за батіним улюбленим алкоголем, лишивши племінницю наодинці. Пекло в лікті. Мабуть вдарилась, коли зомліла. Глянула — справді, кровить. Розбитий лікоть нагадав закривавлені руки батька в труні, викликавши приступ нудоти. Треба заклеїти пластирем. Десь тут, в серванті, має бути аптечка...

Інна почала ритись в хаосі поличок і шухляд, де ніхто не прибирав ще від маминої смерті. Траплялось все, що завгодно: пряжа, кришталеві попільнички, квитанції за комуналку... Де ж клятий пластир? З гущі різного мотлоху до рук ковзнула товстелезна течка з тисненими серпом і молотом. Хотіла було відкинути цей мотлох і далі шукати аптечку, але пригадала батькові передсмертні пошуки документів. Обережно розгорнула знахідку і пробігла очима по пожовклих аркушах і фотографіях. Після кількох сторінок забула про пластир. Новий приступ нудоти стиснув горло. Піднявши очі від течки, Інна з жахом спостерігала, як сотні примар без зіниць наповнювали задушну кімнатку і простягали до неї руки...

***

Слідчий дивився на відвідувачку з відвертою неприязню. Мала паскудний вигляд: худа, посивіла, темні кола під очима, губи синюшні. За рік від колишньої Інни лишилась сама тінь.

— Ці протоколи фактично підтверджують вбивства Володимиром Ігнатьєвим величезної кількості місцевих мешканців, що чинили опір встановленню радянського режиму в нашому місті. Ми і раніше мали щодо цього підозри, свідчення очевидців, але доказів було замало і нам заважав суспільний тиск, адже ваш батько був досить впливовою людиною. Дані документи допоможуть нам встановити осіб — спільників цих жахливих злочинів. Чимало з них досі живуть тут і, як і донедавна ваш батько, мають почесні нагороди і великий авторитет в місті. Також тут вказані імена більше трьохста жертв та місця їх стихійних захоронень.

— 412, — тихо мовила Інна. — Він казав, їх було 412.

***

Вперше за два роки її не переслідували привиди без зіниць. Інна вже не бачила їх ні за шпилем костелу, ні по Стрийській, ні над кар'єром. Вона разом з незліченною юрбою містян поверталася з церемонії перепоховання жертв сталінських репресій у своєму місті. На цвинтар, до батька з матір'ю, не завернула — не мала сил.