Гавкав пес

Думки про той день не полишають мене уже тридцять років. Я продовжую обманювати себе, що та тінь у далині не обернеться чимось жахливим у ту ж мить, як я відведу від неї погляд. Обманюю себе, що мені не страшно заглянути у вікно.

Але так було не завжди. Малим я не боявся пройтися по будинку, не вмикаючи світло. Малими ми з моїм приятелем часто залишалися у мене заночувати — а скоріше веселитися всю ніч, грати в приставку і дивитися відик.

— Ура, Дік заткнувся. Збавляй гучність.

Ми з Миколою вже Бог знає в який раз передивлялися Короля Лева, але цієї ночі мій пес усе не замовкав, розриваючись на прив’язі.

— Твоя черга, я саме вмостився. І цей, раз ти вже встав — відкрий вікно, а то як у бані сидимо.

— Дік, шо ти там, усіх бандитів розлякав? — запитав я у розчинену кватирку.

У відповідь — лише брязкання ланцюга.

Сподіваюся, то ніякі не бандити. Та хоча я й намагався позбутися цієї думки, зосередитися на мультфільмі не вдавалося і я час від часу переводив погляд на вікно.

— Вимкну світло, подивлюся, як там Дік, — я виліз на підвіконня і оглянув двір через кватирку.

— Дік, пес, ау... Хороший хлопчик. На, їсти.

Прислухаюся. І тут — ледь чутні кроки.

Я різко грюкнув кватиркою й зіскочив на підлогу.

— Там хтось є. Коля, підійди.

Він довго вдивлявся в ніч, не промовляючи ані слова. А мій мозок тим часом почав вимальовувати неясні постаті, що ось-ось виплигнуть з темряви.

Чесно сказати, краще б щось таки виплигнуло — бо стояти ось так в невідомості було ще страшніше.

— Зліва… здається, там щось є.

Там і справді щось було. Тільки от що — я не міг зрозуміти. Темна пляма навпроти сусіднього вікна.

— Пішли подивимось.

— Угу, — все, на що мене вистачило.

Цікаво, лічильник електроенергії в коридорі завжди гудів так голосно? Я намагався відволіктися від думок, але ось ми вже стояли перед сусідньою кімнатою.

Обережно заглянули. У вікні — темрява. Лиш по краях вікна — клаптики зоряного неба.

— Жень, думаєш, воно нас бачить?

— Воно? — запитав я, намагаючись щось розгледіти.

Та зараз у вікні було лише зоряне небо.

А отже, там дійсно щось стояло. А тепер — його там немає. І я не знаю, де воно, чим би воно не було. Серце забилося сильніше. Хотілося бігти, щось робити. Але я не міг зрушити з місця.

Воно було там, а тепер його немає.

Ми пересвідчилися, що вхідні двері зачинені, перевірили кухню, зазирнули у вікно в кімнаті батьків. Нічого. Ми зупинилися біля непрозорого вікна у ванній кімнаті, вслуховуючись у звуки ночі. Можливо, нам здавалося. Можливо, то був стукіт серця. А можливо — до нас доносилися глухі кроки.

Ми стояли так, напевно, годину, вслухаючись у маленьке віконце. Але, як не дивно, перший гучний звук роздався з коридору — ледь гучно калатала дверна ручка. Спочатку слабко, потім сильніше. Інтенсивність зростала.

Ми й не помітили, як опинилися біля дверей і намагалися притримувати ручку. Тепер не лише ручка — в двері гатило щось з великою силою, а ми кричали, плакали, і продовжували впиратися.

В якийсь момент ми оперлися спинами об двері й сиділи на холодному кахлі, слухаючи нескінченний стукіт. Стукіт — без жодного слова, подиху чи гарчання. Просто удари.

Зрештою вони затихли. Але ми були впевнені — воно все ще там. Тому сиділи далі і тихо скавуліли в коліна.

Кроки. Воно пішло. Будь ласка, тільки не до вікна.

Далі я, напевно, заснув, бо пам’ятаю, як мене розбудив Микола.

Спочатку ми боялися залишити коридор, та почули гавкіт Діка. Перезирнулися.

На рахунок три провернули ключа і вийшли надвір. Сонце вже стояло високо — скоро мали повернутися батьки.

Ми озиралися по боках. Ось і будка Діка. Пес гавкав на Миколу, наче кликав, щоб той підійшов його погладити.

— Воно може бути де завгодно, — сказав я. — На горищі. В саду. За хлівом…

Я згадав, як вночі вдивлявся у двір через вікно. Перевів погляд.

І змертвів.

З вікна на мене дивилося щось — величезне і хиже. Воно стояло в кімнаті з телевізором, впершись мордою у шибу. Дік гавкав не на Миколу.

Це сталося за мить.

Тріск зламаного дерева. Розбите скло. Удар. І я — на землі.

Крик Миколи. Глухі, важкі кроки, що віддаляються…

Тіл Миколи й мого пса не знайшли і досі.