Склочна Ковтулка
— Марто, будь ласка… — Аліна стискає мою руку. — Третя ніч. Якщо не заспіваєш, він прийде.
— Це просто байки, — шепочу, але голос тремтить.
Оксана киває, витираючи сльозу.
— Моя сестра була в цьому таборі п’ять років тому. Хтось не доспівав пісню — і вночі зникла дівчинка. Знайшли її піжаму на гілці. Все.
Аліна шепоче:
— Кажуть, він приходить тільки в ті ночі, коли слова обриваються. Бо це — обітниця. Захист.
— Що ще за "він"? — хрипло питаю, хоч сама вже знаю.
— Колись тут був піонертабір. І діти… — Оксана ковтає. — Вони ловили котів і… мучили. Топили. Спалювали живцем. Вішали на деревах. Просто забавки такі були. Кажуть, один кіт зник. Його хотіли розіп’яти, а він зник. Просто зник. А наступної ночі — почали зникати піонери. Тоді табір закрили.
Я дивлюсь на неї, на Аліну, на решту. Вони вірять.
— Він повертається. Мститься за всіх, кого закатували. А пісенька — це як закляття. Якщо звучить — він слухає. Якщо мовчить — приходить.
Мені хочеться плакати. Я не спала вже дві ночі. Хіба на хвильку, вдень. Мене нудить, у голові туман. І я ненавиджу цю пісню. Але вони дивляться на мене, мов на останній сірник у темряві.
Я видихаю:
— Добре…
Всі вкладаються. Хтось тримає мене за лікоть. Хтось молиться. А я сідаю посеред кімнати, спираюся спиною на стіну й починаю:
Котику сіренький, котику біленький…
Моя мама співала це, коли я була маленька. Але тут слова інші. Спотворені.
Котку волохатий, не ходи по хаті,
не ходи по ліжку, не шкреби у тиші…
А-а-а-а…
А-а-а-а…
Година перша.
Очі злипаються. Пісня котиться з вуст, як камінці з дна. Сухі. Непотрібні. Я ковтаю міжряддя, але дівчата не помічають. Вони теж ледь тримаються.
Дитя буде спати,
котик — воркотати…
Хтось поруч хропе. Я підвищую голос.
Година друга.
Пісня знову на початку. Я не пам’ятаю, скільки разів повторювала. Мені здається, хтось уже зник. Ліжко в кутку — порожнє. Здається, то ліжко Злати. Чи я вже сплю?
Тихо, тихо, не диши…
Очі котика — як сни…
Мене хилить у сон. Все глибше і глибше…
Третя година.
Горло дере. У кімнаті стає холодно. Якось надто раптово. З вікна дме, хоча скло запітніле.
Спи до ранку, поки він…
не проснеться з глибини…
А-а-а-а…
А-а-а-а…
Пісня перетворюється на шелест. Слова змішуються з подихом. Мої повіки злипаються. Я здається лише на мить заплющую очі.
Шурхіт. Щось клацає.
Очі відкриваються — запізно. Двері повільно прочиняються. Самі. Без протягу. Без звуку. І до кімнати входить Він.
Спочатку я думаю, що це просто тінь. Величезна. Шерстяна. Але вона рухається. М’яко, мов кіт. Але надто велика. Її спина згинається під стелею. Замість ніг — котячі лапи. Вони рухаються беззвучно, але в кожному кроці — важкість. І від них тягнеться слід — блискучий, в’язкий, мов слиз, що смердить старою рибою й чимось гірким, як обгоріле м'ясо.
Очі — блискучі, круглі, як кришки від каструль. Без зіниць. Блідо-жовті. І світяться.
Він мурчить. Муркотіння важке, грудне, мов двигун трактора, що йде на тебе крізь ніч.
Дівчата кричать. Одна — голосніш за інших. Потім раптово замовкає. Хтось падає з ліжка, хтось блює. Запах нудотний — мокра шерсть і сеча. Я вже теж мокра.
Я бачу, як лапа простягається вперед. Друга. Він рухається між ліжками. Дівчат більше не видно. Крики — ще є. Потім вони зникають.
Намагаюсь встати. Не можу. Ноги ватні. Мене морозить. Сеча тепла стікає по ногах. Він повертає голову до мене. Дихає мені в лице. Вологе повітря тхне зіпсованим молоком і м’ясом, у якому ворушаться опариші — товсті, бліді, з блискучою шкірою, як у новонароджених. І здається, навіть чутно, як вони чавкають, повзаючи під шкірою. Я закриваю рота, але усе одно відчуваю цей смак на язиці.
Він простягає свою величезну лапу — на мить вона торкається моєї щоки. Шерсть мокра, липка. І здається, ніби щось повзає в ній. Мене нудить від дотику, але тіло не слухається.
Він повертає голову до мене. Усміхається.
Усмішка — від вуха до вуха. Занадто широка. Нелюдська.
Рот відкривається і хрумтить, мов шкаралупа. Усередині — багато дрібних зубів, надто рівних. Неначе зуби манекена, але вони ворушаться.
З рота лізе язик — рожевий, як дитяча ковдра, з двома білими смужками поперек.
І лунає… знайомий звук.
А-а-а-а…
А-а-а-а…
Пісенька продовжується.
Але це вже співаю не я.
