ОСТАННІЙ ВИБІР

Серце Оленки шалено билося, здавалося, воно от-от вирветься з грудей. Підпираючи спиною двері до власної кімнати, вона щосили намагалася встояти на ногах. І хоч двері якимось дивом вдалося зачинити на замок, проте інстинкт підказував тримати далі.

Несамовитий удар у двері. Ще один. Ще декілька. Пам'ять на мить перенесла її у дитинство, повне знущань батька. Чому мати терпіла його – досі залишалося загадкою. Постійні сварки, знущання, пригноблення зробили свою справу. У дванадцять років дівчинка вже бавилась травою та горілкою, у п’ятнадцять – регулярно закидалася амфетаміном, а повноліття вона зустріла з героїновою залежністю. Заради дози вона могла вкрасти, побити, витерпіти найгірші образи, муки та знущання.

Черговий міцний удар у двері повернув її до реальності. Погляд Оленки ковзнув на її ліву руку, де маячіла рвана рана. Зірвана шкіра, кров лилася рікою. Краї рани вже почали братися чорним слизом. Інфекція ширилася скаженими темпами. Батько, перетворившись на чудовисько, вкусив її за руку – Оленка вирвалася, та шматок плоті зі шкірою так і залишився у його смердючій пащеці. Дівчина з усіх сил кинулася до своєї кімнати, де й змогла замкнутися і перевести подих.

«Це падло навіть після смерті знущається з мене!» – подумала Оленка. Потрібно було щось робити, але мозок був скований страхом і кожна думка була болючою та неприродною. Біль у руці й втрата крові посилювали відчуття слабкості, жаху та невідворотності.

«Треба терміново перев’язати рану, бо я не витримаю й кількох хвилин». Стягнувши із себе футболку, вона перемотала руку як могла, а за допомогою гумового джгута, який вона використовувала для ін’єкцій, зафіксованого вище рани, сяк-так зменшила кровотечу.

Дівчина не очікувала, що інфекція, про яку сказали по телевізору лише зранку, так швидко дістанеться до міста. Поширюючись через укуси, патоген за кільканадцять хвилин перетворював людей на машини для вбивства – з червоними очима, блідою шкірою та лютою жагою до пожирання плоті.

«Я перетворюся на це страшне створіння», – подумала Оленка і розридалася, намагаючись втримати потік сліз руками. Наступний удар у двері був настільки сильним, що відкинув дівчину від дверей – мутований батько не збирався відступати. Підіймаючись з підлоги, дівчина ненароком кинула погляд на дзеркало – блідий привид дивився на неї. Коротке нерівномірне волосся різного кольору було чимось яскравим на фоні худого зморшкуватого обличчя з глибокими темними плямами під очима. Тіло виглядало так, наче шкіру натягнули на скелет. Червоний бюстгальтер виділявся, та він був лише аксесуаром – наживкою для покидьків, що могли забезпечити її наркотиками або грошима на них. Короткі шорти висіли на худих стегнах Оленки, а ноги були вкриті синцями.

«Я вже давно перетворилася на потвору. Я все життя була нею».

Наступний удар пролунав разом зі звуком розтріскування дерева – у проламану дірку прорвалась рука, з якої звисали шматки плоті. Крові на них вже не було, але вони почорніли і вкрилися чимось схожим на павутинку.

Дівчина одразу прийшла до тями. Важке рішення блискавкою пронизало мозок, і вже за мить вона відкривала всі шухляди у своїй шафі. В одній з них вона знайшла купу різнокольорових таблеток, які жменями почала відправляти до рота. В іншій була пляшечка горілки, якою тут же запила пігулки. За хвилину світ навколо почав змінюватися – біль поступово притуплювався, а нечіткий силует у дзеркалі вже не нагадував привида, а скоріше гарненьку розквітлу дівчину. Свіжу, живу.

«Ні, я не стану потворою, я – принцеса!» – усміхнулась вона.

Коли двері піддалися первісній силі та агресії чудовиська, дівчина вже стояла на підвіконні, а вікно було відкрите навстіж. З вікна десятого поверху світ видавався гарним і не таким сірим, як вона до цього звикла. Монстр кинувся до Оленки, та вона вже зробила крок у вічність і, як їй здавалося, пурхала, наче метелик у синьому-синьому небі.

Коли її тіло долетіло до асфальту, пролунав гучний хрускіт – ноги розтрощилися під власною вагою. Гострі кістки стирчали у різні боки, м’ясо клаптями звисало на кістках. Крові не було. Лише плоть почорніла і вкрилась білою, майже непомітною павутинкою.

Пурхаючи у синьому небі, метелик павиче око почувався найлегшим та найгарнішим у світі, він не помічав жаху, що відбувався десь там унизу. Люди намагалися тікати від потвор із блідою шкірою, але ні ті, ні інші не помічали, як тіло в червоному бюстгальтері зі зламаними ногами почало рухатись.