Пить чи не пить

Пить чи не пить.

Та яке, курва, питання? Звісно пить! Але, блін, не сьогодні ж.

В нуарній тиші знекровленої квартири він дзвінко грюкав, готуючи пізній сніданок для хворої. Горло дерло від сушняка та нетерплячки. Акуратно виклав трапезу на срібну тацю – бо ж не бидло, якесь. Перевіривши, що за спиною нікого нема, дістав із кишені паперовий згорток. Останнім часом йому постійно здавалося, що хтось за ним стежить. Та переконував себе, що то лише марення — огризки недобитої совісті.

Порошок із згортку пішов у каву.

Цього разу трохи більше. Ну а шо? Контрольний так контрольний.

Вона сиділа в своїй чорнозлотій кімнаті вже тиждень.

— Ма-ам! Їда!

— …

Поставивши тацю біля ліжка матері, прочинив штори. Почувся стогін.

– Поміч з їжею треба?

Її рука вигулькнула з-поміж пухнастих перин-подушок-покривал, і вказала йому на вихід.

Зачинив за собою двері, і його пройняло дрижаками. В горлі сушило. Він знав де і скільки в домі залишилося міцного та горілчаного. Але не можна, не сьогодні. Та і взагалі до кінця треба тримати себе в руках.

Нервував, очікуючи на гостя, і від того спрага дужчала.

Вирішив вийти на вулицю з потаємною надією, що поки він повернеться, вона вже відмучиться.

Сидячи та курячи у дворі, він відчував, як тепло денного сонця переборює в його тілі жахаючий холод, що в'їдався в нього в квартирі. Сховав морду в долоні. Але спогади все одно вгризалися в мозок, як голодні пацюки.

Згадав суд. Згадав, як мати вперше подивилася на нього з гівняним розчаруванням. Завжди поряд, завжди допомагала порішать. А ТОДІ не допомогла. І тепер не хоче. А йому конче треба. Скільки в неї? Хата. Дача. Ще якісь цяцьки… Сука стара довела його до цього! Його! А що йому? Йому тепер з цим жить! Ще й матір’ю зветься! Шкода йому себе стало — її єдина дитина. Скільки мав власних — він ніколи не рахував.

Він нервово тер сухі руки, наче намагаючись стерти з них криві тату та щойно вбачений власний єбаний вік. Про себе подумав: “Шо за сушки, а не руки?”

Якби той чорномазий її улюбленець клянчив, то вона б тому усе… А СИНУ СВОЄМУ — ні! Перед очима замерехтів той день, коли прибилося це ромове щуря. Вскочило до двору босе і замизгане. Не знав, куди рятуватися далі, схопився за матір і вилупився на неї очиськами. Ні слова не промекало. А вона глянула на нього і така:

— Ти такий же…

І шо? Зберегла. Чорта малого.

Але пройшло багато часу і то вже був бравий козел. Хоч на котлети. Аж шлунок забурчав від непобожного бажання розчленувати братика.

Спогади вибулькували з найбрудніших згинів його кишок та відкрили нове засідання озлоби у печенці. Довго він так займався дегустацією власних нечистот. Бо коли отямився, сонце вже сіло.

Він підхопився, та зашвидко, світ перед очима хрякнувся і він знов присів. Дійшов до під’їзду з другої спроби і помутнілими очима впізнав дочку сусідів. Та, замість привітатися, глипалася на нього здивовано. Він хотів щось сказати, та тільки і видав кілька хрипів старого гуділи. Хотілось випити.

Захеканий, він усе ж доплентався до свого поверху. Підійшовши до дверей відчув сморід фраєрських понтів. Циган тут.

Горло стиснуло, але собі нагадав не подавати виду.

У квартирі чулися щебетання та смішки. Їй краще?

“Мати?

Жвава?

Ну ахуеть.”

Ну от. Вмостилися в її кімнаті, в напівтемряві, і хлепчуть шось. Скупо привітався. Вдихнув на повну — аж боляче. Бренді.

Пішов відчинити вікно, аж тут… З темного скла вікна на нього зирив старий пердун.

“Як? Мені ж 40!”

Перелякано вилупив очі й шарив ними — то на руки, то на відображення. Щипаючи своє обвисле лице, застонав та впав на коліна. За спиною засміялися.

— Братику, ти завжди такий неуважний! Ти ж скопитився за тиждень, дурнику!

Він повернувся на голос і підповз до них.

Тепер його вицвілі очі розгледіли.

Вона була молодшою. Набагато молодшою.

— Відьма! — і заридав.

Вона засміялась у відповідь:

— Ох, сину, я давала тобі стільки можливостей… Та тепер бачу, що дарма.

— Відьма… — хрипів крізь сльози.

— Тсс! Останні хвилини маєш витратити на щось приємне. На, випий за мій другий шанс! Я знаю: ти хочеш, — і вона простягнула йому наповнену склянку.