Євина казка

Єва чекала цієї миті, здавалося, все своє життя. Останні три місяці, не менше, вона провела за підготовкою до дня, який вирішить не лише її долю. Незліченні походи в магазин, інструменти, розкидані по всьому будинку, картини на стінах, перемазані шар за шаром якоюсь яскравою липкою речовиною. Її пальці ніколи не втомлювались зображати те прокляте обличчя, яке раніше Єва ледь не щодня бачила в нічних мареннях. Вона досі пам’ятала полум’яний дотик загрубілої шкіри; як багаторічні мозолі дряпали її вкриті дрібними порізами щоки. На ребрах їй викарбували слова початку, що зрештою спричинить власну загибель. Ніжна плоть стала полотном болю для безжального митця. Щоразу дивлячись на себе в дзеркалі, Єва благала все живе і мертве дослухатись до її молитов і викорінити ті паростки гнилі, що проросли з її тіла та душі і не боялися ні вогню, ні холоду, ні сталі. Її палкі прохання, схоже, ніколи не залишали меж її власної уяви.

Але це більше не мало значення. Ці три місяці були найщасливішими у її житті, бо вона нарешті змирилась зі своїм нутром. Єва зізналася у всіх своїх гріхах, і дороги назад вже не було. У ранні години дня, коли сонце ще не зросило спраглу землю соковитими променями, вона вийшла з дому. Трохи постояла на ґанку, вдихаючи вологе повітря, дозволяючи йому просочитися до кісток і цілковито огорнути все її єство. Колись давно вона так і почувалася: тихим, повільним джерельцем, завжди повним м’якої води для всіх охочих напитися. Зараз її розум був міцним стержнем, як могутня підводна течія, що готова знести все на своєму шляху.

Швидкими кроками Єва попрямувала до машини, мугикаючи під ніс мелодію колискової. Навіть гуркіт двигуна не вгамував її щоразу пронизливішого голосу. Вона довго мчала широкою дорогою, оточена величними масивами скель з одного боку і неозорою безкінечністю моря з іншого. Вени погрожували пуститися берегів одним буйним потоком; серце билося із силою буремних хвиль, намагалося втамувати розпачливий крик нелюдської волі. Ще зовсім трохи, і цей нестримний голод, разом з навалою раніше незнайомих Єві почуттів, хоч і ненадовго, але полишить її тіло. Коли вона дісталася пункту призначення, світло вже поривалося розлитися понад обрієм міріадами різнобарвних крапель. В тривожному очікуванні вона прикусила губу, проте гіркий присмак крові рвучко повернув її в реальність.

Мов змія, Єва залізла в будинок через вікно, її присутність огорнена непорушними водами світанку. На ліжку маленької кімнати розпростерлось мляве, змарніле тіло, вкрите зморшками й почервоніле від задухи; одне око напіврозплющене, наче майже свідоме власного існування. Важко було зрозуміти, що стало джерелом в’їдливого смороду: чи то пожовклі від плісняви стіни і стеля, чи трухляве, понищене комахами дерево шаф і комодів, чи сам винуватець вранішнього зібрання.

Сонний розум не квапився помітити зміну в просторі, але коли зміг, було вже надто пізно. Чудовисько нависло над непорушною людською формою, як звір, якому нарешті вдалося виснажити жертву. Йому більше не сила було терпіти; ще одна мить споглядання руху гарячої крові по судинах, - і воно б не змогло зупинитись вчасно, як зазвичай. Ось він, момент: здобич поволі розплющила очі й підняла голову, щоб встановити зоровий контакт.

Сам час завмер в очікуванні вердикту хижачки. Жах розлився кімнатою. Повітря розтануло.

За якусь фракцію секунди короткий виск нажаханого чоловіка швидко змінився лунким хрускотом кісток. Обриси людського тіла розчинилися в нелюдській люті. Якби він встиг подумати, єдине, що він спромігся б помітити, були би безжальні, свинцево-сірі подоби очей, які своєю глибиною прагнули поглинути більше, ніж одне жалюгідне тіло.

І лише тіням судилося побачити роззявлену пащу, що, немов клітка, ув’язнювала піддатливу плоть у бездонному череві.

Тепер навіть гостре око не відрізнило би, де саме багряно-червоні промені сонця переливалися у темно-бордові смуги на стінах і меблях. Ранкові блиски танцювали і мерехтіли в трепеті й зачаруванні, запрошуючи всіх надто нещасних у своїй допитливості стати наступною стравою голодної жінки.