П'явки

Я ніби обрамлена старістю, нею посріблена, точно приречена. Вона прийшла приголомшливо-чітко, підступно і незворотно. Відрізаючи мене від норм. Викриваючи моє нутро, позаяк моє «ззовні» раптово мене зрадило — зрадило запаленими очима, і обвислою груддю, і сивим лобковим волоссям. Моє тіло раптом перетворилося на гниючий шмат м’яса, тож тепер всі бачать лише те, що лишилось всередині — десь там, за беззубими яснами, за пігментними плямами, за набряклими венами.

Сини переживають за мене. Відколи мені діагностували Паркінсона, вони телефонували щоранку й щовечора, аби переконатися чи не забула я випити прописані ліки. Нещодавно вони переїхали до мене в будинок, аби доглядати цілодобово. Я не в захваті від їхнього приїзду. У мене свої порядки, а вони наводять свої. Керують мною, ніби я дитина, — можливо, дитина і є, але її не розгледіти за моїм тремором, втраченими спогадами, за наростами старості: вони грубі, вони — щорічними дерев’яними кільцями, морськими паразитами, накипними лишайниками.

Діти повернулися туди, де виросли — і хто тут іще дитина?

Вони стурбовані, бо їм подзвонили сусіди та повідомили, що я ходжу вулицями нашого села зовсім гола. Та я не гола. Я ж дитина в костюмі старої жінки. Прекрасний грим, вишукана деталізація — та я все одно їх лякаю, хоч і нікому не хочу нашкодити. Простую собі до ставка, а вони загортають мене в старі ковдри й ведуть додому.

Мені довелося втекти від них, щоби зараз стояти тут, і втекти довелось потайки, поки сини сплять. Я ніколи не сплю. Я всенький час намагаюся донести дітям, що маю йти, що мені хочеться дати своєму «ззовні» ще одне життя, дати цьому м’ясу шанс, але вони знову натягають на мене халат, тримають за руки, за ноги, а я все кричу, і кричу, і кричу. Мені шкода, що я завдаю їм прикрощів. Мені шкода, що вони мене не чують.

Зараз у ставку так мало риби. Мені хочеться дати їм свого тіла, яке більше ніхто не хоче, яке більше ніхто не бачить, і водночас всі бачать тільки його, та рибам воно теж не потрібне, позаяк вони самі ледве дихають. Ця літня ніч гаряча й суха, і вода ледь не кипить. На мілині рибам тісно — їхній лусці, зябрам, дрібним плавникам, і ця вода перетворюється на величезний чан концентрованої старості, бульйон із ледь дихаючих тіл.

Я заходжу в ставок і змочую п’яти, вичікуючи. Моє тіло має для чогось іще згодитись. Я намагалась донести це дітям, але діти мене не слухають, не слухають, не слухають, і хто тут іще дитина, хто тут іще дитина?

Я відчуваю, як до моїх стоп присмоктуються п’явки. Жлуктять. Смакують. Вгризаються. Я стою, непорушна — статуя, моноліт, константа.

Мій дім недалеко від ставка, але я не певна — вже не пригадаю як довго сюди йшла. Мої діти сплять у старих дитячих, і я зву їх синами, бо не пам’ятаю імен. Я їх виморила, виснажила, мої діти сплять вдома, вони не чують мене, і не розуміють важливості мого м’яса, мого нутра, а я лише хочу побути ще трохи корисною, ще дати комусь життя.

Безхребетні присмоктуються до мене, і я падаю обличчям вниз, і розбиваю його, і відчуваю під животом ледь дихаючу рибу, і відчуваю смак крові в беззубому роті, і мул на щоці, і п’явок, які вгризаються у мої стегна, і груди, і плечі, і шию. Вони їдять мої лікті, мою вульву, і булькання з мого рота, вони пожирають розбитий ніс, і мою старість, моє м’ясо, поки діти мене не чують, поки діти сплять — черви цмулять крізь зуби.

Я захлинаюсь, і під моїм тілом риба б’ється о хвилі мого розтягненого живота, а п’явки все п’ють мене й п’ють — їх десятки, сотні й тисячі, вони явно схвильовані, але не бояться смерті, бо я даю їм життя. Мене також не лякала смерть, навіть моя власна, бо по ній немає нічого, але порожнеча, і вона не страшить так, як страшить старість. Я давно не відчувала чогось життя, як не відчувала й свого, проте тепер відчуваю: поки ковтаю мул, поки годую власним тілом інших істот, як колись годувала дітей, поки під ребрами б’ється риб’ячий хвіст. Пульсую, скорочуюся, здригаюсь.

Помираючи, я відчуваю життя. Воно розповзається п’явками у ставку — і хто тут іще дитина?