Рибонька

І Лука каже їй:

— Ти моя рибонька, Ви — мої рибоньки.

А Вона лиш мовчить, бо вона рибонька, а їм належить мовчати, тож ні пари з вуст. Німо спостерігає за ним, тихо б’ється в судомах.

У неї немає імені, як не було імені в її матері, як не було і в бабусі, тож це просто «Вона», або «Ти», або «Ви» у період нересту. Набір займенників. Відсутність ідентичності. Це не набуте, цілком спадкове: її мати також була безіменною рибонькою Луки. І бабуся теж. Він давно розводить рибоньок: Лука каже, що це сенс його існування, що за ними безмежно цікаво спостерігати, а Вона на це лиш мовчить, бо вона риба — тож так годиться. Він пояснював це, коли відтинав їй язик.

Пахне застояним червнем, і повітря тут сухе та гаряче. Їй паморочиться, і в Неї чешеться живіт — бо зараз до неї на «Ви», і її розбухле черево теж сухе та гаряче. Вона думає, що заздрить рибоньці, яка сидить всередині неї, бо тій зараз мабуть добре плавати у водах. Вона думає, що тій рибоньці не позаздриш, бо знає, що ту чекатиме далі.

Вона лежить і контролює дихання. З кожним вдихом і видихом рани на шиї все більше розходяться, повільно і остаточно. Порізи запалені, інфіковані, і поки Вона знерухомлена — зелені мухи вдячно на них злітаються і відкладають своє потомство. Майбутній рибоньці Лука теж виріже зябра на шиї, щоб їй було легше дихати, і так само казатиме стулити писок у процесі, бо ж рибоньки не кричать — вони тихі і незворушні. Їм можна тільки плакати, тоді за ними безмежно цікаво спостерігати, риб’ячі сльози — то сенс його життя, так він каже.

Під її шкірою повзають личинки, і вони мають своє йменування, як порізи мають назву «порізи». Вона — не має нічого. Як і попередні рибоньки, як і її майбутня. Не її, власне. Луки. І він каже їй:

— Ти моя слухняна рибонька, Ви — мої любі рибоньки.

І Вона лежить на спині, і Вона марить, і потребує води, але Вона не може поворухнутись і відокремитись від власного тіла, а відтак лише злегка хрипить і совається. У хребет їй ударами струму врізаються плавники, які Лука нещодавно відрізав від окунів, а потім пришив між лопаток звичайними нитками. Плавники гострі й дрібні, і піт заливає їй очі, спину та шию, і випалює всі порізи й загноєні рани на тілі, піт тріскоче й шипить сіллю — і Вона теж шипить, як шипіли її безіменні предки, як шипітимуть й після неї. Шипить — і стискає зуби.

Вона знає, що Лука її батько, і батько майбутньої рибоньки, і їхній дідусь і прадідусь. Лука розповів їй про це, і розповів, що він їхній творець — він багато говорить, бо він не риба, а творець, а їм належить багато говорити. І він говорить їй:

— Ти чудова рибонька, Ви — мої найкращі рибоньки.

А Вона лише стогне й марно сіпається, дивлячись на свої зшиті ноги. Рибонькам годиться мати хвіст, і минулого місяця Лука подарував їй хвіст — криві стібки від внутрішнього боку стегон і до самісіньких литок. Кров тече по них, десь там, під наклеєною лускою, і закипає на шкірі, і змиває себе сама. Творець бачить, що їй, ні — їм — погано, і знає, що далі тягнути не можна, звісно, бо йому належить знати все.

Тож він бере ножа і підносить його до промежини рибоньки. Він обережно його встромляє в тіло — і веде вгору плавно й обережно, все вище та вище, а Вона німа перед страхом смерті, як була німою перед страхом життя — і в цьому напівзабутті здатна видати лиш мичання. Лука зупиняється тільки на мить, щоб дістати з живота нову рибоньку і відкласти її на стіл, а потім знову взятися за ножа — і вести лезом вище, і значно глибше, щоби згодом зануритися руками у тельбухи і явити їх на світ Божий, щоби засипати Її сіллю і покласти до її матері, і бабусі, і колись возз’єднати із новонародженою рибонькою.

Лука дивиться на личинки у шиї, і думає про Неї, як про переведений товар, як про зіпсований займенник, але він творець, тож він вигадає як її врятувати, Вона ж бо його рибонька. За ними так цікаво спостерігати.