Мизгир

Я її знайшов! Сьогодні я досягну того, про що мріяв останні сорок чотири роки. Тут темно, прохолодно, і є де сховатися. Комфортні, як на мене, умови для засідки. Стиснув кулаки і чекаю.

Вона щоночі плентається цим коридором з напівзаплющеними очима. Сиве волосся гойдається хмаркою над черепом, що здається майже прозорим у темряві. Минає одні двері (до кухні), другі (до ванної), і зупиняється біля туалету. Рука намацює вимикач. Далі вона справляє потребу, лунко дзюркочучи в унітаз. Зітхає і, певно, порпається у своїй білизні, щоб припасувати її на обвислому животі. Потім такий самий маршрут у зворотному напрямку. В один і той самий час. О 04:04. Як ритуал. Як незмінний процес її існування. Я неминуче зобов'язаний скористатися.

Вдень вона одягає масивні окуляри зі скельцями різної товщини. Рухи, звісно, вже не такі плавні, як були за нашої з нею молодості. Проте слух і реакція на несподівані переміщення залишились незмінними. Ліпше не ризикувати у світлий час доби. Я пам'ятаю, як був розчавлений влучним кидком її капця ще на самому початку цієї епопеї з переслідуванням. Моє тіло реінкарнує швидко, але знову у ту ж саму незмінну форму — павука Мизгиря. Прокляття моєї долі. Мусить щось нарешті змінитися, аби я перестав бути таким обмеженим у своїй силі та впливу на неї.

У коробці зі старого горіхового дерева вона тримає каблучки. Усі нанизані, немов намистини, на паличку, яка за товщиною співпадає з проксіма-фалангою її передмізинника. Каблучки від претендентів на її згоду стати майбутньою дружиною. Звісно, вона завжди бере ці коштовні символи свого брехливого «так» і зовсім не вагається у майбутній зраді та хижій розправі з ошуканим нареченим. Я був таким самим йолопом, що потрапив у павутину її лицемірства. Не я перший і, як виявилось, не я останній.

А як гарно все починалось! Весна, перші півонії в її руках, широка посмішка, шалені погляди. Вона, здається, ледь стримується, щоб не запищати від захвату, коли я стаю на одне коліно і відкриваю долоню. Прозорий діамант стискають платинові кігтики, а саме кільце нагадує за формою пелюстку троянди. Я запинаюсь і з третьої спроби промовляю слова, що повторював у своїй голові з самого ранку. Вона терпляче чекає завершення моєї промови. Жодної насмішки чи зухвалого знущання над моєю безпорадною спробою висловити почуття, які розпирають мене зсередини. Червоний і мокрий від поту я підіймаюсь до рівня її губ, які видихають солодке: «так». Поцілунком ми скріплюємо згоду… Назавтра — я мертвий.

Вона давно вже — не бажана наречена. Все в минулому. Ніхто не ловить її погляду, не стримує за руку, коли вона похапцем відвертається від нав’язливого залицяльника. Ніхто не кличе заміж.

Лише одного разу вона дійсно хотіла бути чиєюсь дружиною. Але не склалося. Васко був чарівним, сильним, кмітливим, уважним до її бажань. Вона шаленіла від його поглядів і готова була втекти від життя розцяцькованої бранки, яке для неї влаштував батечко. Проте це виявилось не так легко, як вона собі намріяла. Долю красуні давно було вирішено, продано за грубі гроші столичному бандюгану. Бідолашний Васко не мав ані найменшого шансу на її руку. Досі, в нічних мареннях (вже не так часто, як раніше), вона переживає події того вечора. Батько привіз її на берег стрімкої річки. На колодах, нарихтованих для вогнища, висіло понівечене тіло Васко. Руки і ноги вивернуті в один бік. Голова настромлена на держало ножа, який стирчав зі спини. Вся химерна інсталяція нагадувала форму гігантського павука. Господи! За що? Нелюди!

Тоді вона все ж таки спромоглася втекли. Краса — велика сила! Їй допоміг один з побічників майбутнього женишка. Він відвіз її закордон і попрохав зачекати, аби влаштувати гідне весілля, тепер уже з ним. Подарував обручку. Та й так і не повернувся…

Потому були ще пропозиції. Вона зажмурювала очі, щоразу уявляючи Васко, переживала той самий порив кохання, і видихала: «так». Знову тікала, переїздила у інше місто. Згодом і того було не потрібно. Просто брала обручку і забувала. Тому що це був не Васко!

Старість не тішить. Лише каблучки, які не налазять на скручені пальці. А надто та, як пелюстка троянди, від Васко. Вона йде коридором, тягнеться до вимикача. На плече зіскакує павук. На кожній його лапі висить обручка. Жало лоскоче шию:

— Привіт, люба! Тепер ми будемо разом!