Відторгнення

Він прокинувся від власного крику. Серце калатало, ніби прагнуло проломити ребра. Ковтав ротом гірке, затхле повітря, як рибина, викинута на сушу, й інстинктивно затискав передпліччя. Обернувся, нажаханий, очікуючи побачити криваві ошмаття на обрубаній культі, і завмер.

Лише рвана риска рожевого шраму нагадувала про жахіття.

Шрам свербів, пульсував, палав вогнем. Але лікарі були в захваті, хірург зробив диво — ідеальна пересадка.

Фізіотерапія стала пеклом. Він дивився на бліду кінцівку з лушпинням відмерлої шкіри, судини — сині нитки, мов тріщини в порцеляні, атрофовані м’язи. Боявся торкнутися, наче вона може не озватись.

Іноді прокидався з рукою, підкладеною під голову, повністю онімілою, наче шмат мертвої плоті, що безсило бовтається на плечі. Пальці скрючені, нігті занадто довгі, наче за ніч відросли. Кляв себе за необачність — лікарі попереджали не перетискати кровообіг, може статися відторгнення.

Відторгнення — моторошне слово.

Він не був духовною людиною, завжди вважав, що тіло — то і є весь він. Тоді виходить, він відторгав сам себе?

Лякався власних думок, як школяр монстра під ліжком. Розтирав занімілу кінцівку. Огидні голочки вгризалися в плоть, наче під шкірою копошився мурашник. Нарешті кров досягала кінчиків пальців, відновлюючи чутливість. Він впивався нігтями у долоню, шкіра тріскалася, з’являлися криваві дуги. Це приносило полегшення, повертало відчуття контролю. Але не надовго.

Психотерапія не допомогала. Бо його проблема не в голові.

У віконці Zoom'а повненька лікарка з холодними, риб’ячими очима дотошно колупала його рани ржавим цвяхом запитань. Спочатку він намагався відповідати. Відригував гіркі, неперетравлені шматки спогадів і жахався металевої байдужості власного голосу. А вона все питала одне й те саме. Двадцять хвилин він вивертався навиворіт, а лікарка вмирала від нудьги й ледь стримувала позіхання. Він — шмат м’яса, що говорить. Навіщо слухати?

Руки зрадницьки тремтіли. Він затис їх під столом, уп’явся нігтями в зап’ястя. Проблиск заспокійливого болю здер червону пелену з очей, у голові наче прояснилося. Досидів до кінця сесії, мовчки вислуховуючи шаблонні поради про режим сну, цілющу дію фізичних вправ та свіжого повітря. Психіаторка все говорила, але він був десь далеко — там, де мертві риб’ячі очі не могли його торкнутися. Навіть не помітив, що екран згас.

Отямився, коли відчув теплу, вологу цівку на штанях. Невже обісцявся?

Він опустив очі і здригнувся. Гострий ніготь методично розпилював зап’ястя, з якого вже встигла натекти невеличка багряна калюжа. Він розтиснув чужі, неслухняні пальці. Ліву руку опекло пульсуючим болем, що повторював нервовий темп серця.

Що за чортівня? Невже і справді божеволіє?

Тієї ночі він не міг заснути. Крутився у ліжку, не зводячи очей з синіх жилок під прозорою шкірою. Дивився на рожевий шрам, на безневинні пальці — і боявся вимкнути світло. Наче дитина, яка знає: щойно згасне лампа — з-під ліжка вилізе щось темне, живе.

Навіть думав прив’язати руку до перил. Але ж тоді перетисне кровообіг. Знову почнеться це — відторгнення.

На світанку здався, проковтнув подвійну дозу снодійного. Ліг нерухомо, намагаючись не відчувати, як пальці правої руки повільно згинаються самі по собі. Відключився лише на хвильку. Уві сні хтось намагався видряпати йому очі кривавими пазурями. Підскочив від власних криків. Головний біль роздирав черепну коробку. Під нігтями кров.

Він вийшов на кухню, заварив чай. У срібному боці чайника відобразилася його скривавлена фізіономія. Дрібні подряпини, як сліди пазурів.

Рука лежала на столі. Всміхалася. Він дивився, як її м’язи посмикуються, ніби щось пробує рухати ними зсередини.

Судоми — казали лікарі. Вони не бачили, як рука рухається без його участі. Як пальці стукають по столу, коли він читає. Як середній палець смикається, коли він мовчить. Це не звичайна моторика.

Тесак для м’яса був важкий. Ручка слизька від поту. Він зафіксував праву руку на роздільній дошці, зубами стискаючи кляп із рушника. Нелюдський крик заповнив вуха.

Рука дригалася навіть після того, як упала на підлогу. Тому він рубав і далі, допоки не залишилося нічого, крім м’яса й уламків кісток.

І тоді усвідомив, що накоїв.

Поглянув на криваві ошмаття обрубаної культі. Милосердна пітьма затопила розум.

Прокинувся в операційній. Білий холод. Бинти. Мороз у венах. Хтось говорив над ним, але голос лився крізь вату. Він хотів спитати, але щелепа не слухалася. Голова мляво повернулася убік.

На хірургічному столі пурпуровими спалахами заходу хижо виблискував металічний протез. Ворухнувся повільно, наче привітався. Сустави мерехтіли темним гелем. Серцевина пульсувала, відлунюючи його серце.