Забутий пасажир

Кожної п’ятниці він пакує машину мовчки: пляшки з водою, аптечка, пара спальників. Старий мікроавтобус хрипить, стогне, але заводиться. Лівий бік у вм’ятинах, правий, мов решето, але це не має значення. Він довіряє йому, як другові, що не раз виносив з пекла. Не полишає думка, що туди він і направляється. Знову.

Друзі нарікають: «Скільки можна вештатись нічними трасами? Краще б з нами на рибалку». Він лише знизує плечима, обіцяє подумати. Але приходить п’ятниця, і він не може зупинитися.

Цієї ночі дорога особливо пустельна. Гладка. Ще рік тому доводилось півшляху трястися ґрунтівкою, аби оминути глибокі ритвини, що вкривали асфальт, наче виразки від віспи. Чорна стрічка тягнеться без кінця, і тільки фари вирізають з темряви плями бетонних плит та зів’ялі силуети придорожніх хрестів.

На першій зупинці — нікого. Як і на другій. На третій він сидить із вимкненим двигуном майже дві години, поки суглоби не починає крутити від холоду. Навкруги — пустка. Знайома вулиця розмита темрявою, як обличчя у сні, що ледь пам’ятається. Гілки чорні, мов обгорілі кістки, нависають над головою. Лише мерехтіння блідих вогників далекого міста, як хворий пульс, нагадує про життя.

Він розтирає занімілі ноги й витискає педаль газу. Попереду напіврозвалені блокпости, де ржаві «їжаки» тягнуть залізні руки до неба.

Дрібний дощ крапає на лобове скло і на нерви. На шляху жодної живої душі, тож він жене як скажений, ніби сподівається обігнати сам час. На перехресті скидає швидкість чисто інтуїтивно. До останнього нічого не бачить. Худий хлопець у сірій толстовці, з капюшоном, натягнутим на очі, виростає просто посеред дороги. Нізвідки.

Гальма верещать, автобус заносить на мокрій дорозі й ледь не викидає в кювет. Він чіпляється за кермо, як утопленник за рятувальне кільце, так що кісточки пальців біліють. Зрештою зупиняється й мовчки відчиняє двері.

Хлопець сідає на останнє сидіння, не промовивши ні слова. Тяжкість взаємного мовчання тягне думки на дно прірви, куди краще не заглядати.

Коли автобус рушає, холодний подих торкається шиї, і волосся стає дибки. Він поглядає у дзеркало — хлопець усе ще сидить позаду, та хрипле дихання над вухом не зникає. Він повільно озирається й підскакує з переляку, серце ледь не спиняється. Одразу за ним причаївся дід зі старою гвинтівкою на плечі. Рідка, неохайна борода стирчить у різні боки злиплими іклами, вирячені очі підсліпувато вдивляються в безодню ночі.

Водій лається і хреститься одночасно. Але не зупиняється — ніч буде довга.

Піт стікає чолом, хоча в салоні зимно — через дірки в капоті машину продуває наскрізь. Він позирає у дзеркало заднього виду й помічає ще двох пасажирів — жінку зі згортком, замотаним у брудне ганчір’я. Як по команді, зі згортка роздається несамовитий вереск. Легені в немовляти потужні, аж вуха закладає. Інші химерні пасажири не звертають уваги на крики, мовчки позирають у вікна, де розпростерло свої обійми темне ніщо. Зазвичай він не впізнає тих, кого перевозить, та її пам’ятає добре. Мала народити з дня на день, усе боялась, що пологи в дорозі почнуться. Так і не наважилась.

Він розчавлює всередині вперті паростки жалю й провини. Просто робота!

Майже на виїзді з’являється бабуся, обкладена валізами зі старим мотлохом. Таких трапляється найбільше — тих, що до останнього не могли розлучитися з нехитрим скарбом, нажитим працею всього життя. Їхні обличчя з часом збігаються в одне — втомлене, докірливе, непокірне. В добрі часи про таких кажуть: сіль землі. От тільки вони самі добрих часів і не пригадають.

Коли під’їжджають, сірий безрадісний світанок уже торкається височенних дахів міста. Туман стелиться асфальтом, немов дим із недогорілої пам’яті. Він зупиняється на автовокзалі, відкриває двері — але ніхто не виходить.

Знову один.

Дрібні монети опікають долоню могильним холодом.

Очі пече, хребет ломить. Застарий він уже для таких пригод, пора полишити це, заспокоїтись.

Так він вмовлятиме себе весь тиждень. У суботу, млявий та тремтячий, ні з ким не розмовляє й не виходить з дому. Ковтає каву відрами, поки втома не бере своє. Неділю відсипається. Будні забуваються в роботі, але неспокій прокидається ще з середи. Дочекатись п’ятниці — найважче. І знову в дорогу.

Ніхто давно не питає, кого він возить чи навіщо. Якби й спитали — він не знайшовся б, що відповісти. Знає тільки, що треба їхати. Ще не всіх вивіз. І продовжує шлях.

Бо мертві теж хочуть додому.