Емансіпована Мігрень
Аня здавалась безстрашною: навіть не стрепенулась ні разу поки дивились "Реінкарнацію". Саме це в ній так подобалось Артему. І саме через це він нізащо б не визнав, що випробування його трохи лякає. Та й куди ж йому дітись, якщо це єдиний спосіб стати її хлопцем?
— Ти мусиш спершу стати одним з нас, — мило всміхалась вона. — Ніяк інакше. Вибач.
І ось Артем, Аня, та кілька незнайомців — з того її "Ордену" — прийшли в ніч всіх святих до покинутого будинку на межі міста. Тобто Артем думав, що будинок покинутий, та, мабуть, ні, бо ж ліфт працював. Але вікно жодне не світилось.
В під'їзді було темно, пахло сирістю. Довгов'язий чорночубий парубок, підсвічуючи телефоном, дістав з рюкзака чудернацький вінок, сплетений, схоже, з поламаного віника, дрібних камінців і кісточок, і приткнув на гвіздок над дверима ліфту.
— Жми, — буркнув Артему. Аня підбадьорливо кивнула. — Хоча б п'ять хвилин маєш там пробути. Потім можеш вертатись. Якщо зможеш. Але тільки ліфтом, ясно?
Артем угукнув і натиснув кнопку виклику. Щось в глибині будинку загуркотіло, наче потривожений уві сні монстр. "Якщо зможеш...". Ще й залякує!
Кабіна ліфта здавалась старезною. І не прибирали там давно: на підлозі бруд, в кутку павутиння. Артем, долаючи огиду, ступив всередину і натис шостий поверх.
***
Шостий поверх зустрів хлопця ще густішою пітьмою. І першим, що він помітив, була тоненька полоска світла попереду зліва. Привідкриті двері. Наче запрошення.
Поряд почулись швидкі кроки. Двері ліфта зачинились раніше, ніж Артем встиг обернутись і побачити, хто то був. А далі вже знайомий скрегіт - ліфт рушив вниз. Потім якийсь схожий, тільки ще моторошніший звук долинув з вулиці. У Артема аж в грудях похололо, але він заспокоїв себе: щось вигадують, щоб налякати.
Дістав телефон: лишалось дві хвилини. Мережа чомусь пропала - і що за стіни тут? Ставало зовсім незатишно, але хлопець терпляче чекав. Десять секунд... П'ять... Дві… Одна... Все!
Він кинувся до ліфта і... не знайшов кнопки виклику. Мацав зліва, справа, вище, нижче — нема. Ввімкнув ліхтарик на телефоні — нема!
— Що за хрінь... — пробурмотів він і побіг до сходів, підсвічуючи шлях ліхтарем.
Хлопець саме був на площадці між поверхами, коли з вулиці знов донісся рев. Такий гучний, що аж підлога затремтіла.
Хлопець ткнувся носом в вікно — що ж там ревло? І тоді побачив їх. Кого саме — він не знав: височенні, метрів по три, широченні в плечах, у темряві схожі на живих каменюк. На десятки живих каменюк, що повільно брели до будинку.
Чи то Артем так голосно зойкнув, чи світло ліхтаря його зрадило, але наступної миті одне з чудовиськ піднесло булавоподібну голову, і хлопець зустрівся поглядом зі схожими на дві червоні зірки очима.
Голова вибухнула болем здається ще до того, як тишу розірвав рев настільки лютий, що попередній вже здавався в порівнянні милим муркотінням.
— Господи... — прошепотів Артем, падаючи на підлогу і затуляючи рукою ліхтар. Далі він тремтячими пальцями вимкнув світло і поліз майже рачки по сходах догори.
Полоска світла все ще виднілась, і Артем не вигадав нічого кращого, як ковзнути всередину житла і закрити за собою хирлявий засув.
Тепер хлопець розгледівся: крихітний коридорчик, напівструхнявіла невисока шафка з перекошеними дверцятами, дивакуватий світильник-гриб, запилюжений годинник-маятник на стіні. Далі — щось схоже на спальню з купою ганчір’я в кутку замість ліжка, і щільно завішені такими ж шторами-ганчірками вікна. І кухня була. Невеликий кривоногий столик з двома глеками, повними мутнуватої води, кілька ящиків біля стіни, в яких росли гриби з тонкими спіралевидними ніжками і флуоресцентними шапочками. Міні-копії світильника з коридору. Під стелею — мотузка з сушеними грибами. Схоже, гриби тут були скрізь.
Десь знизу чулися удари. Сильні, будинок аж здригався щоразу. Але стояв. Артем сподівався, що і далі стоятиме.
Хлопець вже кілька разів обійшов житло. Оглянув все що міг, і зрозумів, чому двері лишили відкритими. Для нього. Навіть записка була на поличці:
"Рівно за рік опівночі приїде ліфт. Матимеш п'ять хвилин, щоб повернутись. А поки що — менше шуму, менше світла. Твоя їжа — гриби. Не дай їм скінчитись. Твоя вода — дощ. Він буває рідко, не згуби ні краплі. І рахуй дні. Просто виживи і станеш одним із нас".
