Встигнути до одинадцятої

Він зрізав через цвинтар — і зненавидів себе за це ще до першого кроку. Все після дощу було у багнюці. Там, де мала бути стежка, лежала вузька чорнота, наче земля розтулила рота. Його ліхтарик не світив, а миготів — мляво, скупо. Сідали батареї.

Кожен крок — немов постріл. То тріщало гілля, мов щелепи старих пацюків. Повітря було липке й густе, немов хтось тільки-но дихнув йому в обличчя.

Вгорі, серед гілля, сипко хрипіла сова. Протяжно, з болем, неначе жінка, яку хтось душить у темряві. Звук перейшов у стогін — в’язкий, живий — і раптом обірвався. Наче хтось випустив останній подих. Від того стогону в нього стиснувся шлунок і захололи коліна.

Він зробив ще крок — і ковзнув. Нога поїхала у глейку. Під тонким шаром багна було щось слизьке, мов мертве нутро. Він ковзнув ногою — й під каблуком хруснуло, щось розмазалось, залишивши слід, мов розчавлене око. Він захитався, вже майже падав, але встиг вчепитись рукою за іржаву огорожу могили. Метал був холодним, липким. Пальці трохи проскочили по вогкому, але втримались. Серце гупнуло — раз, другий. «Спокійно. Спокійно».

З темряви, збоку, пронеслось щось низьке й масивне. Наче по землі прокотилась жива хвиля — щільна, швидка, волога. Він зупинився, стиснув ліхтарик і, не дихаючи, направив промінь на звук.

Світло вирізало з темряви десятки тіл. Пацюки. Великі, товсті, чорні. Вони перебігали стежку, як по команді. Один затримався. Повернувся. Його мордочка була заляпана кров’ю, між зубами теліпалося щось сіре, довге — наче петелька з дитячих кишок. Пацюк жував. Повільно. Із задоволенням.

— Йдіть до біса… — прошепотів він.

Пацюк повів вусом і зник у темряві. Ліхтарик згас остаточно. Але з неба, крізь розірвані хмари, лягло світло Повні. Бліде, мов опромінення. Місячне сяйво текло між надгробками, висвітлюючи хрести й дерева.

Він боявся темряви. Завжди. З дитинства.

Повз цвинтар котилася автівка, освітлюючи фарами по краю паркани, дерева, старі лавки. Світло сягнуло трохи далі, прорізавши чорнило ночі.

І саме тоді він її побачив.

Високу постать. Вона вільно рухалась серед могил, прямо до нього. Тягнула до нього руки. Перекошене обличчя ніби зловісно посміхалося. Вона рухалась повільно. Не крокуючи — а пливучи, як уві сні.

Він відступив. У голові задзвеніло. Раптом темрява загусла, фари зникли — машина поїхала далі. Він залишився сам. Знову.

Але тепер не міг відірвати погляду. Постать застигла там, де й була.

То був Великий Командор.

— Господи… це ж… його могила і надгробок.

Він знав про нього. Ще з дитинства. Його лякали цим обличчям.

Він посміхнувся криво. І прискорив крок. Не біг. Але майже.

До квартири він заскочив рівно о 22:58. Встиг. Дружина зустріла його усмішкою.

— Я ж казала, — мовила тихо. — Ти завжди встигнеш.

І вийшла зі спальні. У короткому, яскраво-червоному розпахнутому халатику. Тонкий шовк майже не торкався шкіри — лише ковзав у повітрі. Вона йшла повільно, босоніж, і кожен крок відкривав більше.

Стегна — гладкі, пружні, з легким вигином м’язів, знайомих на дотик. Живіт — з глибоким пупком і тінню смужки волосся, що починається там, де починалось найінтимніше. Лобок був вистрижений — він пам’ятав, як просив її залишати так.

Груди — вільні, трохи коливались у ритмі кроків. Соски темні, великі, майже пурпурні, як старі вишні. Він пам’ятав, як торкався їх губами, як вона здригалася, як хотіла ще. Зараз — вона йшла, і нічого не ховала. Вона знала, що він дивиться. І посміхалась.

Попри страх, попри втому, він відчув, як збудження піднімається з живота в грудну клітку, як члену стало тісно у штанях. Це було сильніше за нього. Це була вона. Його.

І в ту мить вона вдарила.

Ніж — між ребрами. Точно. Глибоко. З характерним хрускотом — мов пробив перестиглу фрукту. Повітря вирвалось з рани разом із теплими бризками.

Вона навіть не зупинилась. Не зав’язала халат. Лице залишилось незворушним.

— Нарешті вдома, — прошепотіла з тією ж усмішкою.

І в ту ж мить клацнуло. Вимкнули світло.

Одинадцята. Комендантський час.

Він сповзав на підлогу, дихаючи уривчасто. І саме тоді, прямо перед тим, як усе погасло в голові, він побачив.

У спальні — у тому ж сяйві, на фоні вікна, темношкірий, кучерявий, голий чоловік підійшов до штори й повільно закрив її.

І стало темно.