Щури

Тридцять чотири роки, вісім місяців та одинадцять днів йде моя боротьба зі шкідниками.

Йде невпинно, невблаганно...

Переможно, я б сказала!

Так, я перемагаю їх.

Я перемагаю їх, коли ці малі сірі тільця корчаться в конвульсіях від отрути.

Коли їх шматує Рудько і дарма, що ті трикляті щури перегризли йому горло, я сама задушила тисячі їх власними руками в його честь!

Так, останнім часом люблю несмертельні пастки. Люблю, коли можу взяти те мале тільце до рук, обхопити пальцями шию і звернути її різким рухом, так щоб блаженний хруст розійшовся всією хатою, як гімн моєї боротьби, як шана моїм зусиллям і волі.

Ті щури всі передохнуть. Всі до єдиного.

І якщо мого життя не вистачить, аби звільнити будинок, я встану з могили, аби вгризтися в їхні горлянки, аби стати привидом, що душить малих щуренят уночі… Бо я ніколи не здаюся!

Вони можуть красти мою їжу.

Можуть не давати мені спати своїми танцями на горищі.

Можуть врешті вчепитися в мою плоть і відгризати шматки, проте вся вона просякнута отрутою.

Кожен мій палець, кожна жилка, кожна кістка за ці роки промаринувалась у ній, обернувшись живою зброєю проти недоносків.

Я знаю про них усе. Знаю кожну нірку, кожен прохід і кожну шпарину, де малі виродки ховаються.

Знаю і їхню королеву. Гидку жирну мишу із почтом, що все тікає від моїх чіпких пальців.

О, я б не дозволила їй померти швидко, ні.

Я викрутила б їй лапки, розтрощила б хребет, змусила б напитися отрути і розчавила б голову, аби висмоктати спинний мозок тої старої мерзоти.

Я знаю, знаю, що нас чекає. Я давно вже припинила рахувати дні, припинила навіть готуватись.

Адже все вже давно готово. Все було ідеально, коли вона нарешті прийшла.

Потворна. Із палаючими червоними очима, як і в її дітей. Самогубці, вони вчепились в мою плоть і стали рвати, кусати й пити мою кров.

Наївні, ви робили все це стільки років...

Думаєте, це зупинить мене зараз?

Так, я вже не молодиця, але старі коліна ще слухаються мене.

Поки перші з них вмирали, доки другі ще боялись напасти, я вже дістала свою останню зброю.

Так, ти знаєш, жирне стерво, ти знаєш мене і тобі не втекти!

Весь цей будинок, всі його гнилі балки, стара черепиця, потріскані меблі й скрипуча підлога.

Все це згорить у полум'ї разом із тобою і твоїм мерзенним виводком.

Це — мій прощальний подарунок світу.

Це — моя помста.

Це — мій сенс життя.

Щури навалюються на мене всієї масою.

Вибивають із рук моє знаряддя, відносять його подалі.

Вони вже святкують свою перемогу.

Думають, я не доповзу...

Думають, я не прогризу їх ряди…

Але ні, у мене достатньо сил.

Достатньо, аби вирвати запальничку, що я завжди ховала у кишені коло серця із їхніх огидних маленьких лап.

Достатньо, аби дістатися до заготовлених каністр.

Все тут давно висохле.

Все давно готове згоріти.

Мій дім спалахує, як сірник, а з ним і щури…

І вона, королева, що готова розчавити своїх же дітей, аби втекти.

Ні, дорогенька, ми з тобою залишимось разом на віки.

Ти і я.

Як дві непримиренні стихії, що зійшлися у битві.

Ми погубили одне одного, ставши єдиним.

Попелом на згарищі.

Нічим і ніким.

Навічно.