Мати

— Як вам наша їжа? Знаю, не всі розуміють вишуканий смак гречаної каші, але ж вона чудова, чи не так? — усмішка молодого лікаря випромінювала доброту, а в очах можна було б і втонути за інших обставин.

«Так, за інших обставин», — подумала про себе Аліна, стримавши нервовий смішок.

— Гречка смачна. Дякую, — відповіла стримано. — Якщо можна, я не хочу всіх цих прелюдій із втиранням в довіру і таке інше.

Лікар кліпнув.

Зітхнувши, відкинувся на спинку стільця і поглянув на неї все тими ж очима, проте разом із добротою в них тепер читався… Сум?

— Ви ж розумієте, я тут, щоб допомогти.

— Угу, все я розумію.

— Я можу це зробити, тільки якщо ви готові отримати допомогу.

— Мені вона не потрібна, — звузила очі Аліна. — Я не хвора.

— Скажу вам чесно, не варто казати це вашому лікуючому психіатру. Маю на увазі: «Я не хвора». По-перше, повністю здорових психічно людей практично нема, а по-друге…

— А по-друге ти мені не віриш, — просичала Аліна. — Ні ти, ні будь-хто інший. Адвокати, прокурори, рідна мати… — Дівчина прикусила губу, аби не зриватися на плач та крик. Зараз це б лише погіршило становище.

— А ви собі вірите? — запитав лікар, нахилившись трохи ближче.

— Бляха, та ти знущаєшся? — огризнулася Аліна.

— Я лише цікавлюсь, — розвів руками лікар. — Ми ведемо дискусію.

— Я бачила те, що бачила.

— А саме? — уточнив він.

— Що, і тобі все переказувати? Я задовбалась вже.

— Пані Аліно… Звичайно, я можу просто призначити вам лікування, зважаючи на попередній діагноз, але ж ви стверджуєте, що не хворієте. Якщо це так, я зможу надати такий висновок суду. Звісно, певною мірою це навіть погіршить ваше становище, але тут вас більше не триматимуть.

— Та мені вже насрати на моє кляте становище, розумієш!? — викрикнула дівчина.

— Поки ні, — все ще незворушний, лікар навіть не ворухнувся від її крику.

— Я не божевільна… Я… Я бачила його очі. Він не був моєю дитиною. Я ж, бляха, мати, чи хто? В мені дев’ять місяців сиділо дитя, і я навіть гадки не маю, де воно зараз, бо той клятий виродок зайняв його місце. — Щоками Аліни потекли сльози. — Господи, я навіть не знаю, де моя дитина. Мабуть, мертва…

— Пані Аліно,— прочистив горло лікар, — З усією повагою і… співчуттям… Ваша мати стверджує, що ви вбили свого сина. Вбили канцелярськими ножицями, коли вона була у вас в гостях і… Я сам бачив всі ті фотографії. — Його руки затремтіли, як і голос, до цього спокійний та доброзичливий. — Не кожного дня… Бачиш замордоване немовля і… Вибачте. — Лікар на хвилину відвернувся, аби протерти очі.

— То не був мій син, — схлипнула Аліна. — У нього були ці очі і… Він поліз до мене, поліз душити мене цими слизькими мацаками, що вилізли із його рота. Я клянусь вам, я клянусь життям, бляха, воно хотіло задушити мене! Воно не було людиною! — Аліна врешті розридалась, зайшовшись судомними схлипуваннями.

— Пані Аліно, ви мусите чути мене, гаразд? Прошу вас, — торкнувся її плеча лікар.

— Що? Що ти хочеш?! — скинула його долоню Аліна.

— Після такого значного стресу, як пологи, у жінок нерідко розвивається важка депресія. Більше того, в стані збуреної свідомості, вам можуть ввижатися страшні речі, це…

— Та не хвора я, чорт забирай! — скрикнула Аліна, зірвавшись із місця.

— Я знаю, вам важко прийняти мої слова зараз, але лікування допоможе, — підвівся і собі лікар, — тільки довіртесь нам. Ми хочемо лише допомогти, — примирливо проказав він.

— Я… Я не хвора, — тихо повторила Аліна. — Мені не треба допомагати.

— Не хвора. Ви лише втомлена молода мати, що втратила своє дитя. Таке трапляється. Ви не винні.

— Не винна? — вхопилась за його слова Аліна.

— Звичайно ж ні. Я і матері вашій все докладно пояснив. Лише трохи побудете у нас і повернетесь додому. Чоловік ваш прийде на відвідини?

— У мене нема чоловіка. І не було.

— Нічого, ще буде, — махнув рукою лікар, підводячи Аліну до виходу із кабінету.

— Я не винна, — повторила собі під ніс Аліна.

— Побільше седативних, — прошепотів на вухо старій медсестрі лікар. — І я ще зайду до неї вночі, — додав, коли вона вже рушила до палати разом із санітарами.

— Терапевтичний процес? — сухо перепитала вона.

— О так, — хижо посміхнувся лікар, вдивляючись у спину Аліни порожніми очницями із червоними вогнями в самій їх глибині.