Песиголовець

– Хочу трохи пожерти, можна, Вітьочку? – повнощокий підліток всівся посеред м’якої галявини.

– Думаєш, це твоя остання вечеря? – Вітьок скривив обличчя, побачивши холодну котлету. Пригладив парубочі вусики.

– Яка така вечеря, Вікторе? Та це вже майже сніданок. Третя ранку, – заперечив ще один юнак. – Більше не піду з вами у ці кляті рейди. Все і так очевидно, трясця!

– Оше-ви-дно? – із котлетою у роті спитав Євген.

– Очевидно! Вже три роки шукаємо песиголовця, який зжер старшого брата Віктора. Так стверджує його бабця. Але доказів немає. Їй же 93 вже! – поправив окуляри, – Я вже вам, трясця, не та дитина, вірити у цю хєратєнь. Мені вже ТРИНАДЦЯТЬ! – слово розлетілось луною, – Вже навіть ШІ непоганий зробили… Песиголовець… Короче, це останній раз.

Хмари розчепилися, і три давніх друга тривожно зиркнули на небесний десятигривеник, що викупив Слобожанщину у темряви.

– Я ніколи не повірю, що мій старший братик, який завжди є… був прикладом для мене, просто напився і втопився у Лопані. Тіла не знайшли, – потер протрухлий держак сокири, що висіла на ремені, – Тож я продовжу, хоч з вами, хоч без вас, друзі, і срав я на все!

– Та і люди у цих лісах багато зникають, Зорянчику, – облизав пальці хлопець, доївши третю котлету. – Я чув.

– То, мабуть, ти їх з’їв, а, Євгене?

– З кого котлети, Жека? – підхопив Віктор, одягаючи рюкзак.

– Шоб ви продристались, падлюки! Я і так на дієті. Летс гоу, а то і вправду сніданок скоро.

Дружній сміх нагнав хмари, розмінюючи світло на пітьму.

Чорний ліс зустрів їх вогкою прохолодою. Огрійлива серпнева ніч залишилась позаду.

Вони розійшлись рівно на тридцять кроків один від одного. По черзі гукали своїми ламаними голосами «Песиголовець! Виходь!».

Три кілометри друзі хрускотіли гілками, дихали ароматами хвої, моху, землі.

«Песиголовець! Виходь!»

Рюкзаки гнули їхні спини. Криками дряпало горло.

– Вже не можу. По чайку, га, хлопці? А-а-а-а-а!

Парубки помчали до Євгена. Він лежав на спині, поруч із термосом.

– Усе окей… друзі! Клята гілка.

– Грець тобі, налякав! – Віктор протягнув жилясту руку, задихаючись.

– Дивіться, – Зорян тицьнув пальцем на коло світла вдалині. – Ліхтарик?

– Бачу… – прошипів Віктор. – Якось високо тримають.

– Зник?

Гучний шурхіт, тріскіт, скрипіт сунувся на підлітків.

– ЦЕ ОКО! – Віктор почав витягати змочену святою водою сітку, яку підготувала бабуся.

– ВИЙМАЙ ЛІХТАР, ЗОРЯНЕ! ДОТРИМУЙСЯ ПЛАНУ!

Зоряна паралізувало.

Віктор шмигнув до нього з надією дістати ліхтар самотужки.

Стоголосий рик зніс окуляри Зоряна. Волохата рука схопила його за горло. Удар о дерево. Хрускіт шиї. Кров приснула з рота. Очі випнулись.

Серії вибухів під ногами песиголовця змусили жбурнути Зоряна у кущі.

«Чирк» об кросівок – Віктор жбурляв потужні петарди.

Євген досі лежав біля термоса, витріщався на одноруке волохате створіння, три метри завдовжки, з одноокою псиною головою.

– ЖЕКА ДІСТАВАЙ СІТКУ!

Песиголовець ричав і прискав слиною навкруги від болю та спалахів. Ринувся до Віктора. Замахнувся. Парубок запалив останню петарду. Вони зіткнулись очима. Песиголовець опустив лапу, відкрив пащу і щосили загарчав. «Швирьк» – снаряд залетів у пащу. Згас.

Звір помчав до Євгена, який повз у протилежному напрямку. Схопив за голову, гепнув об землю. Лапою обмацав пухке тіло. Радісно рикнув. Закинув на плече.

Сітка полетіла на песиголовця, а той скинув її одним махом – бабця помилялась.

– За брата! – Віктор вдарив сокирою у коліно песиголовця.

Кров чвиркнула йому в обличчя.

Звір заскавучав, став на одне коліно, скинувши Євгена.

– За Зоряна! – встромив сокиру у хребет.

Кров чвиркнула у рот Віктора. Ковтнув. Її залізний смак збадьорив.

– А-а-а-а-а! – Євген випустив струмінь із перцевого балончика прямо у єдине око звіра. Песиголовець почав панічно гатити його своєю лапою, волаючи. Кров розліталась навкруги. Кістки тріщали. Тіло грималось об землю.

– За Жеку! – встромив сокиру у потилицю песиголовця.

Звір замертво гепнувся долілиць.

Віктор зблював. Почовгав до вбитого у землю друга. Очі пульсували червоними плямами. Озирнувся. Зорян мав бути десь коло дерева, яке охопило полум’я. Віктор повалився на спину. Нутрощі юнака кипіли, вирували, випинались. Важке сяйво небесного десятигривеника вдавлювало очі. Заплющив.

Вогонь обпалив ступню Віктора. Він вскочив, панічно озирнувся довкола. Ліворуч – пожежа. Праворуч – два трупи. Один – Євгена. Інший –свого старшого брата із сокирою у потилиці. Він одним стрибком дістався брата та обнюхав його. Заскавулів і вмить забув хто перед ним. Поруч лежало пухке тіло когось. Обнюхав. Обмацав. Закинув на плече однією волохатою рукою й помчав геть від пожарища.