Бібліотека

Масивні сходи ведуть до бібліотеки. Там завжди зачинені двері. На ключ? Запах перлової каші та бурякового салату витісняють апетит до книг. Їдальня зовсім поруч. Стукіт, брязкіт, дзенькіт погано помитих ложок задає ритм сходженню. Мої кроки не чутно за гулом шкільної перерви.

Чи треба стукати до бібліотеки? Стукайте і відчинять вам. Так і роблю. А ні… то моє серце тарабанить, грюкає, гупає. Двері відчиняються. Ступаю на м’який килим, що стелиться на пів зали. Можна в кросівках по ньому? Приємно порушувати заборони. Двері зачиняються, наступна зупинка… Знання! Усі звуки та запахи зникли за дверима. Чи існують вони, якщо я їх не чую?

У бібліотеці нікого. На столі зліва холодний чай. Спереду ряди нечитаних книг. Моє примароходіння поміж ними не видає звуків. Я сам-один серед ненаписаних, неторканих, небачених мною манускриптів. Превеликі вікна приязні до сонячних променів. Вони підсвічують пил, що всюди ширяє. Я ковтаю його, наче ліки від невігластва.

Відчуваю на собі погляд у бібліотеці. Лукавий, єхидний, презирливий. Обертаюсь. Чорний кіт споглядає мене своїм одним десятикопієчним оком. Наче знає про мої майбутні безкнижні роки. Зловісно плинить слідом. Крок за кроком. Погляд за поглядом. Подих за подихом. Я не твоя здобич! Стриб до мене. Мурчить і лащиться. Чухаю йому голову, підборіддя, живіт.

– Актова зала то наступні двері! – огрядна бібліотекарка привітно посміхається нечастому гостю. Тріскається червона помада.

Кіт зникає.

Бібліотекарка ковтає чай одним махом. Кривиться глибокими зморшками, стискається агар-агаровими масами, тремтить пухкими кінцівками.

– Я… я шукаю оповідання «Чорний кіт» Едгара По.

– Невже? Пф! Теж мені. Забирай он Нептуна, цього шерстяного люцифера! – важко підіймається і крокує за межі мого зору.

– Тримай.

– Дякую, – ставлю дату і підпис.

Чорний кіт треться об мою ногу, ластиться.

– Довго не читай того бісового По. Бо згубно це… можна і самому ошаліти спересердя, – від неї війнуло алкоголем. – Ану киш! Сатана! – Нептун шмигає поміж складених на підлозі підручників, обв’язаних шпагатом.

Наступний день. Я стою у бібліотеці із прочитаною книгою. Дивлюсь у вікно. Зовні бачу округлу бібліотекарку, вона глипає на мене вибалушеними очима, дихає парою, трясе тілом. Напроти неї, на зашморзі зі шпагату, ганчіркою висить чорний кіт Нептун.

Я радію, що довго не читав того бісового По.