Гімн Морени

Подих підземелля змушував вогні свічок вигинатись, віск, що був перемішаний з кров’ю діви, неспішно стікав по підсвічнику. Далекий стук поїзду Київського метро змушує вогники тремтіти. Це змусило дівчину відкрити очі.

— Ваня, ‒ страх пронісся нейронами. ‒ Іван, де я?

Тьмяне світло відбувалося у вигинах привабливого тіла діви, що була прикована до хреста, він розводив кінцівки у сторони. Дівчина тремтіла, чи то від холоду, чи то від страху.

— Машуня, мила, ‒ чоловік у чорному балахоні випірнув із темряви проходу. ‒ Ти прокинулась? Дуже добре…

— Що відбувається? ‒ сльози розділили вродливе обличчя.

— Не плач, маленька, все скоро скінчиться, ‒ хижа посмішка спотворила обличчя. ‒ Обіцяю.

— Молю тебе ‒ відпусти, ‒ благала молодиця. ‒ Я нікому не скажу…

— Звісно не скажеш, ‒ перебив Іван, він закрив пальцем пухкі губки.

На світло вийшли п’ять людей одягнених в такі самі чорні балахони, вони ховали обличчя в пітьмі капюшону, молодик натягнув свій та відступив. Маша, що була скована в центрі кола, почала кликати на допомогу, вона молила про пощаду давлячись сльозами, але її крики розчинялись у пітьмі підземелля. Колесо геометричної фігури прикрашали шість менших кіл, магічні символи вимальовували дивний узор, малі кола зайняли загадкові силуети. Піднявши руки до гори, вони почали читати заклинання, прославляючи свою богиню ‒ Морена. Страх проник у свідомість Марії, вона просила змилуватись у незнайомців, однак вони продовжували читати свій гімн. Діва виривалась, кричала, але кайдани тримали міцно.

Години магічного обряду, холод й страх висмоктували сили дівчини, поки вона не втратила свідомість. Забуття не дарувало полегшення, кожен удар серця приносив біль.

Ляпас обпалив щоку, втомлені очі розплющились.

— Ще рано помирати, ‒ зауважив Іван.

— Молю тебе…

Черговий ляпас обірвав фразу жертви, тіло повисло на кайданах, кров виступила на дівочих губах, довге чорне волосся прикрило очі. У найстрашніших жахіттях Маша не могла собі уявити до чого приведе легкий заробіток. Іван схопив жертву за волосся на потилиці й закинув голову назад. Вологі дівочі очі, сповненні відчаю та жаху, були воістину прекрасні, погляд уловив ніж, але пручатися не було ні сил, ні бажання.

— Морена, ‒ молодик заніс клинком. ‒ Ти ‒ є початок, ти ‒ є кінець. Морено, прийми цю жертву, подаруй нам своє благословення.

Гострий метал розтинав плоть, доки не дістав до серця, ребра дзвінко хруснули від удару, кров хлинула з рани. Серце зробило ще дюжину ударів і спинилось під акомпанемент чоловічих голосів, ніж лишився в тілі. Римовані куплети змінювали один одного протягом двох годин.

— Кепський з тебе заклинатель, Іван, ‒ заговорив один із чоловіків. Всі припинили спів. ‒ Вже третя жертва, а зиску ‒ нуль.

— Підписав ти нас на якусь хрінь, ‒ доєднався інший.

— Буде весело, ‒ передражнив третій. ‒ Дідька лисого! Я вмиваю руки.

— Я теж.

П’ять таємничих фігур полишили свої місця та направились до виходу.

— Почекайте! ‒ голосив Івана зірвався на крик. ‒ Треба завершити ритуал і ми отримаємо бажане. Поверніться!

— Ще раз крикнеш, ‒ владно мовив один із товаришів. ‒ Приєднаєшся до своєї хвойди.

Юнак лишився на одинці зі своїм ритуалом, вогні свічок відбивалися в калюжі крові, яка продовжувала стікати із оголеного тіла прекрасної діви.

— Трясця! ‒ вилаявся заклинатель. ‒ Що тепер робити? ‒ молодик обхопив голову руками й скинув капюшон, думки гуділи, мов бджоли. ‒ Ай ну його, хай тут гниє.

Він зробив крок вперед, щоб забрати свій ніж, лезо покинуло тіло, однак рана швидко затягнулась, Іван відскочив назад.

— Не лякайся милий, ‒ забринів дівочий голос.

— Мо-р-ре-на?

Марії облизала закривавлені губи, пута спали у ту саму секунду і ось вона вже стояла навпроти ката. Діва витягла з пітьми срібний серп, клинок блиснув у світлі свічок. Кров вирвалась із горла молодика, багряні краплі дощем падали на Морену.

— Свобода, ‒ богиня посміхалась. ‒ Нарешті.

Жах застиг в очах Івана, він впав на кам’яну підлогу сліпо вдивляючись в стелю, в той самий час – душа покидала тіло. Закривавлена діва граціозно переступила через труп, дух Івана відобразився на лезі серпа.

— Твоя душа не для Пекла, клятий ти брехун, вона моя, ‒ погляд синіх очей вдивлявся у темряву підземелля. ‒ Так, час для жатви настав, ‒ оголена богиня зробила крок у пітьму, щоб у ній і розчинитись.