Поза Життям

Маленькі язики полум’я смакували вугіллям в жаровні, вивільняючи лагідне червоне світло. Морхат син Мордреда відкрив очі.

— Я живий? ‒ невпевнено мовив вікінг. ‒ Як це можливо?

Вогонь не міг повноцінно конкурувати із пітьмою, але його було достатньо, щоб роздивитись кам’яні стіни довгого коридору. Воїн почав себе обмацувати, сорочка під розірваною кольчугою була просякнута кров’ю, грудну клітини покрили численні рани, але кровотеча припинилась. Серце мовчало, хоча повинно було калатати мов навіжене.

— Ні, ні, ‒ почав бормотати переляканий Морхат. ‒ Це не схоже на Вальгаллу, де випивка, де жінки, мої брати? Я ж помер в бою, з мечем в руках…

Думки воїна роїлись в голові, мов навіжені, вони плутались й перепліталась.

— А може, ‒ наступну думку вікінг озвучив: ‒ Може, той монстр мене зжер й тим самим відправив мене в обійми Хель? Цього не може бути! Всебатько цього не дозволить! ‒ Мордредсон обхопив голову руками і напружив пам’ять. Перед очима почали пропливати його подвиги, численні набіги. ‒ Це тут ні до чого, ‒ бурмотів собі під ніс скандинав. Потім, вікінг пригадав свій останній бій і мимоволі посміхнувся. ‒ Добрий був бій, але я його програв, хоча…

Остання мить яка в’їлась йому в пам’ять ‒ це чудовисько, яке обіймало полум’я, Вендіго вже не мав справ до Морхата і відкинув його до одного із ритуальних стовпів. Кров виливалась крізь рани, а на обличчі вікінга застигла посмішка, в той час як монстр перетворювався на попіл. Утра Дабун підбігла до скандинава, але його очі вже закривались. На останок, дівчина його поцілувала, відкинувши свій лук, вона плакала та продовжувала цілувати воїна.

— Маленька, тепер ти у безпеці, ‒ посмішка вікінга стала ширшою.

Раптом, потік його думок змінив свій вектор, перед очима стали розграбовані селища, монастирі. Люди в кайданах, сльози дітей і матерів, на їх очах вбили рідних, зґвалтована дівчина, яка ледь могли дихати після десятка відважних вікінгів, що скористалися нею. Морхат відмахнувся від тих спогадів, але їм на зміну прийшли не менш криваві. Мордредсон закричав.

Крик, що вирвався на свободу, змусив розгорітись полум’я в жаровні, язики вогню розігнали пітьму та освітили сірі стіни кам’яної в’язниці. Поряд з жаровнею стояв демон, його худорляве тіло покривали численні шрами, здавалось, що колись давно з нього намагались зняти шкіру, закривавлені лляні штани служили йому одягом. Обпалена борода поміж шрамів, видавала в нечисті чоловіка. Демонські очі пронизували наскрізь, вони бачили багато всього, далеко в минуле і не тільки. Сама душа вікінга, була відкритою книгою перед цим створінням, Морхат не знаходив у собі сили до супротиву.

— Хто ти?

— Думаю ‒ ти знаєш, ‒ голос демона звучав холодно і рівно, у ньому не було ані смутку, ані розчарування, ані задоволення, тільки нежива смиренність.

— Що ти від мене хочеш?

Демон не відповів, він підійшов до стіни біля жаровні і тільки зараз вікінг помітив, що на ній висіли всілякі засоби для тортур, нечистий зняв із стіни кішку із колючого дроту і занурив хвіст батога у вогонь. Мордредсон мовчки спостерігав, він не мав ні сил, ні бажання до супротиву, демон терпляче розігрівав метал до мертвого помаранчевого блиску.

Демон підняв розжарений батіг і опустив його, розпечений метал розірвав кольчугу та одяг, плоть зашипіла. Морхат закричав, біль пронизала його тіло знову й знову. А перед очима стояли дві маленькі дівчинки, яких вікінг продав у рабство. Удар, крик, цього разу поряд опинився старий чоловік, який намагався захистити дочку від зґвалтування воїном, а його череп був розколотий. Батіг знову зустрівся із плоттю.

— Як ти міг? ‒ прозвучав голос Утра Дабун. ‒ Ти хотів золота і рабів. Я тобі повірила! Я…

Кішка обірвала слова дівчини, знову удар.

— Пробач, я б ніколи…

Сльози виступили на обличчі Морхата, вперше за десятиліття. Обличчя всіх тих кого він вбив, всіх кого продав у рабство, стояли у нього перед очима. Обличчя змінювались із кожним наступним ударом. Демон зупинився після двох сотень ударів, а рани вікінг швидко затягнулися, хоча зцілення принесло ще більше болю.

— Ще, ‒ проричав Морхат. ‒ Ще, я заслужив на це.

— Час тут плинний, ‒ холодно відповів демон, беручи до рук чергове знаряддя тортур. ‒ Ласкаво просимо до Пекла.