Дряпуча Фігня
Страшним гуркотом супроводжувалась робота молодої дівчини. За одним на всю кімнату вікном блискавка заполонила полотно неба шаленими танцями. З кожним розкотистим звуком грім щодуж здригав землю. Дощ періщив по шибках поважним, невпинним ритмом. То була пізня весна. Під мелодію травневої зливи Ганна старанно працювала.
Це була справжня алхімія, те, як вона перетворювала дерево на придатний дім для потойбічного життя. Гарні-прегарні сльози перлинами проливалися з її очей, з уст злітали ніжні слова турботи, ніби вона майструвала колиску для дитяти. І дерево у відповідь шепотіло, зітхаючи, тоненькі верески вдячності. І воно промовляло: «Убий мене, ластівко, прошу, убий!» І дівчина слухалася: як дзьоб, її лезо здіймалося і вистукувало, вищипувало з дерева маленькі пелюстки тирси, щоб злетіти калейдоскопом крил у небуття.
Ганна сиділа у цій кімнаті, огорнутій неземним світлом, що випромінювало якесь інше, підземне сонце, сиділа і робила свою роботу. Закінчивши, вона полишила інструмент і обернулася. Позаду неї по центру кімнати було тіло.
Стара жінка сумирно лежала в домовині. Час від часу в неї здригалися пальці в останніх спазмах, залишки повітря ще покидали легені, і Ганні здавалося, що ці незначні видихи жінка виконувала з тою ж грацією й витонченістю, що й за життя. Вона була неймовірно вродливою. Наче зіткане з п'янких мрій, її волосся оксамитовим волокном обіймало сильні, але тендітні плечі. Шкіра, майже прозора, мерехтіла з трепетом, з обережністю мертвої душі.
Якщо й могло щось зрівнятися з нею у красі, то це були б лише ті лілії, ті білі, прекрасні лілії, що їх принесли померлій. Ті лілії самі недовго ще поживуть, позаяк їх вирвали із землі в розквіті сил, але те сяйво, яке вони випромінювали в останні години свого життя, було таким ж яскравим і принадним, як тої покійної жінки.
Юна дівчина легко торкалася розслабленого чола мертвої в той час як до кімнати хтось увірвався.
— Де тебе носило, дівко?
Ганна миттєво піднялася зі свого місця. Через поріг поспіхом переступив старший чоловік із грізною гримасою. Він осудливо подивився на Ганну і не дав їй відповісти:
— Скоро починаємо. Сиди тут і не висовуйся. Мало ще, щоб таке страхіття хтось угледів.
За тим він так само різко помчав з кімнати, грюкнувши за собою дверима.
Ганна добре знала, що він мав на увазі. Ніби вперше їй стиснулося серце від невимовного болю. Вона знову сіла на стілець і опустила погляд донизу. Там її очі зустріли прекрасне обличчя покійниці. Ох, як би їй хотілося бути такою ж гарною! Ця думка відлунням прокотилась всією її душею. Вона би зробила будь що, аби лиш трішки наблизитись у красі до цієї розкішної жінки, до чудесної білої лілії. Понад усе вона хотіла провести її в останню путь разом з усіма.
Раптом до дівочих ніг впала квітка — біла лілія. Ганну нестямно тягнуло підняти її, і вона скорилась бажанню. В її руках лілія немов заново розцвіла, зажебоніла життям, ніби дотик повернув його. Наситившись квіткою, той життєвий потік полинув назад до дівчини. І знову вона мусила прислухатися до чийогось потойбічного наказу.
Ганна закинула білий цвіт до рота і почала жувати. З кожним рухом щелепи солодкий нектар заполоняв всі її відчуття, рот поступово німів; відтак вона прикусила язика, але болю зовсім не відчула. Якимось іншим зором вона побачила, як кров єднається з нектаром і розноситься її тілом. Дедалі більше зусиль йшло на утримання свідомості. Очі заволокло туманом, слух притупився; вона машинально ковтала пелюстки. Злість, спокій, радість, печаль, — всі почуття змішалися воєдино і тисли на її слабкий розум. Невдовзі перетворення стало і тілесним.
Вона відчула, як її кістки рухалися, з тріскотом ламалися і вигиналися, мов тектонічні плити; м'язи викручувалися і звивалися, зливалися з жилами новостворених пелюсток, наче могутні тисячолітні дерева; кров поволі розтікалася до кінчиків кожної пелюстки, як джерело, що нарешті знайшло своє русло. Замість її голови розпустилася прекрасна лілія — білосніжна, непорочна, прекрасна, як смерть.
Не очима, а сліпим знанням дівчина знайшла дзеркало. На диво, її відображення було ідеально чітке. Велика, красива квітка дивилась на неї по той бік, і така радість охопила її, таке завороження, — нарешті вона зможе показатися на люди.
Коли розлючений чоловік зайшов до кімнати знову, на його приголомшливий погляд вона сказала лише одне:
— Дядечку, тепер я гарна?
