Глибше. Ще глибше

Мене звуть Дана. І спершу це справді був просто масаж.

Жінка в білому, низький голос, олія з запахом кориці. Її руки впевнено ковзали по моїй спині. «Глибше… ще глибше…» — повторювала вона, і я дихала за її ритмом.

У кімнаті було тепло, приглушене світло, тканини на стінах, дзеркала. Все, як у SPA.

Але коли її долоні зупинилися на моїх стегнах і повільно ковзнули вгору, я не встигла ані стиснути ноги, ані щось сказати. Її подих був у мене на шиї. Простирадло зсунулось. Вона ніби читала мої думки.

«Дихай… глибше… ще глибше…» — знову прошепотіла.

Її пальці ковзнули між моїх ніг. Теплі. Вологі. Я розслабилася. Чи, може, просто здалась. Ніби я вже була тут. І вона — вже була в мені.

Коли вона проникла в мене, я здригнулась, але вже не відштовхнула її. Було лячно й солодко водночас. Я пірнала кудись вниз. У глибоке і тихе.

Вона нахилилась. Її подих торкнувся мого вуха.

— Дихай, — прошепотіла. — Ти чудова. Ти вже майже готова.

І тоді вона поцілувала мене. В губи. Не ніжно — а повільно, важко, з тиском, що ліз у середину. Її язик ковзнув всередину, довгий, надто рухливий. Мені здалося, що він торкнувся піднебіння і ще чогось — чого там не було.

Присмак був кислий, як лимон. Навіть приємний. Свіжий. Але холодний. Нелюдський.

Пальці глибоко в мені ворушились. Рухались, ніби малювали щось. Я не могла кричати — тільки здригнулась, як струм пройшов тілом.

І саме тоді — я провалилась у темряву.

Перед тим, як усе зникло, я ще чула, як її голос гудів у мені зсередини:

— Глибше. Ще глибше…

Прокинулась у тьмяному світлі. М’яке ліжко. Вологі простирадла. Тіло ніби після гарячки. На шиї — щось металеве. Обруч.

Навколо — інші.

Голі.

Дехто лежав. Дехто сидів. Очі — затуманені. І хтось… хтось уже не дихав.

Перед нами — арка. За нею — дихання. Глухе, низьке, неначе коваль дихає зсередини землі. Повітря пахло металом, пліснявою і гниллю.

Першою забрали жінку. Вона плакала, пручалася, але тихо. Її повели за арку, як ягня. Потім — чоловіка. І ще когось.

За аркою щось чавкало, хлюпало, всмоктувало.

Я хотіла підвестись, та м’язи не слухались. Ноги затерпли. Тіло тремтіло. Хтось поряд блював на себе. Блювотиння текло йому по грудях, а він — посміхався.

— Ви прекрасні, — пролунав голос. — М’які. Готові.

Я не кричала. Я ще вірила, що це все — розіграш. Аж поки не побачила її.

Масажистка. Але тепер її очі були без зіниць, чорні, як мокра смола. А шкіра — ніби зі слизу, прозора, під якою щось рухалось.

— Твоя шкіра — храм, — прошепотіла вона, — а тепер — дарунок.

Вона нахилилася знову.

Її обличчя було надто близько, надто чітко.

Я побачила — язик.

Чорний. Широкий. Роздвоєний.

Як у змії. І він ворушився в повітрі, обмацуючи простір.

Я застигла. Хотіла крикнути — але в роті стало порожньо. Сухо. Мов у мене вкрали голос.

І тоді вона поцілувала мене знову.

Повільно. В’язко. Її язик ковзав по моїх губах, проникав всередину, і я вже не відчувала страху — тільки стороннє вторгнення, щось небезпечне, слизьке, що заповнює мене зсередини.

Присмак був не м’ясний і не гнилий — а дивно цитрусовий, з кислинкою, мов мандарин, що зіпсувався, але ти все одно його з’їла.

Я здригнулась. Але не змогла відсахнутись.

Тіло вже було не моїм.

— Глибше… ще глибше… — прошепотіла вона всередині мого черепа.

Тепер я — серед них.

Гола. Усміхнена. Не від щастя — а тому, що так треба. Тіло свіже. Шкіра блищить. Але під нею щось ворушиться.

Я не знаю, що це, але я відчуваю, як воно росте — живе, вчиться, вимагає.

Іноді я відчуваю, як вони повзають уздовж ребер — ніби товсті, вологі черви, що ковзають під шкірою, розсуваючи м’язи.

Інколи — вони збираються в животі. Багато.

Як діти. Але не діти.

Вони штовхаються, б’ються кінцівками, розтягують нутро, шепочуть один до одного — і я чую це, навіть коли сплю.

Іноді мені здається, що вони дихають замість мене.

А я — тільки шкіра, в якій вони згортаються клубком.

Я не говорю. Я лише дивлюсь.

Коли заходять нові — я вже бачу, хто витримає, а хто — зламається ще до арки.

Масаж триває.

А ми всі — м’які.

І всі — готові.