М’ясний банкет шефа Лемаро

Нас доправили вертольотом. Жодних доріг, жодних орієнтирів — лише темно-зелене мереживо джунглів та наполохані гвинтокрилом тіні. Хащі розступились лише на мить, відкриваючи галявину, посеред котрої можна було помітити будівлю з білого мармуру. Стіни були вкриті шкурами оббілованих тварин, що з повітря надавало споруді карколомної схожості з облізлим черепом. Нас було дванадцятеро — представники найвищих щаблів гастрономічної культури, індивідуально запрошені на найпотаємніше кулінарне дійство, яке нам траплялось: Тридцятиденний М’ясний Банкет шефа Лемаро.

Лемаро не бачили на людях роками. Після стрімкого зльоту та блискучої карʼєри — раптовий зрив у прямому ефірі — він щез, залишивши по собі лише скандальний шлейф та скалічене киплячою олією обличчя ведучого.

Ми всі гадали, що він нидіє десь за ґратами, проте шеф повернувся у вигляді дванадцяти одіозних запрошень з золотим тисненням на пергаментах зі справжньої овечої шкіри, скликаючи власних апостолів, що поклоняються ножам та тарелям. Жодного меню. Жодного слова про складники. Лише обітниця: “Тридцять днів, щоб розкрити суть”.

У першу ніч трапезна мерехтіла вогниками. Ми сиділи за одним довгим столом з чорного каменю, під склепінням, з якого звисало химерне плетиво з кісток, що глухо перестукувались при кожному порусі.

Принесли першу страву: соковите м’ясо, що здавалося знайомим, однак ніхто не міг точно сказати — яловичина це чи щось інше.

Ми не ставили запитань. Ми стогнали від захвату.

На п’ятий день зникла Джуно. Бразильська критикиня. Гучний сміх. Гучні думки. Ми вирішили, що вона поїхала — її ніхто особливо не любив. Персонал запевнив, що ми праві. Але її валіза залишилась у кімнаті.

На сьомий день щез блогер, Орест. Та ж відмовка. Під час вечері вперше відчувалось напруження. Лука сказав, що ми знаходимось у схибленій версії фільму “Меню”. Пʼєр заперечив, переконуючи усіх, що ситуація більше скидається на епізод з старої французької стрічки “Delicatessen”. Він був певен, що ми їмо наших зниклих колег.

На наші запитання персонал відповідав лише химерною фразою “секрет шефа”. Страви продовжувались — щоночі ще розкішніші. Соковитіші. Свіжіші.

На десятий день ми прокрались на кухню, побачили на робочих столах власні імена.

На поверхні з іменем “Пʼєр”, який зник минулої ночі, лежали кілька шматків м’яса. Хтось прошепотів, що це — його плоть.

Щось гупало у морозильній камері. Ми не насмілились прочинити її.

На двадцятий день нас зосталось семеро. Ми штурмували кухню — напівбожевільні від страху. Хаос, крики, битий фарфор, полум’я, що вирвалось із розлитої олії. Частину персоналу було вбито. Решта втекли до джунглів. Ми лишилися, тремтячи, заляпані кровʼю, заледве усвідомлюючи, що саме вчинили.

Шеф Лемаро був нашим трофеєм. Його ми повісили поруч з люстрою з кісток.

Тієї ночі ми мовчки сиділи навколо довгого столу, не певні, чи буде ще хоч одна страва.

Але страви з’явились. Від сьогодні ми відмовились від кулінарних хитрощів шефа. Лише сира червона плоть, у котру так приємно впиватись зубами.

Мʼясо було досконалішим, ніж будь-коли.

На двадцять шостий день почались марення. А може, й ні. Невловимі тіні, що ховались за стовбурами дерев. Химерні рухи шефа Лемаро, який, не дістаючи до інших поверхонь, танцював прямо на столі. Однієї ночі я прокинувся, відчувши в роті чужі пальці. Напрочуд апетитні. Вони зникли, ще до того, як я встиг їх відкусити.

Ми майже не розмовляли. Навіть не усвідомлювали, що саме їмо. Гризли. Шматували. Жували. Ми були переконані, що воно того варте.

На тридцятий день прилетів вертоліт — ми сиділи під мармуровими стінами, з втомленими від жування щелепами. Ніхто не питав нас про криваві плями на сорочках.

Знову опинившись в лабетах цивілізації, ми заклякли. Джуно? Її блог живий. Орест? Усміхається в новому відео. Ми наче зжерли їх — тоді як це можливо? Обоє випустили матеріал, про те, як розчаровані відвідинами нового ресторану шефа Лемаро.

Пʼєр та Лука зустріли нас, коли ми висадились з вертольота. Хотіли знати наші враження від повноцінного курсу блюд Лемаро. З усмішкою розповідали, як вибирались з джунглів, коли відчули, що не почуваються комфортно у тамтешній гіпнотичній атмосфері.

— То як вам банкет? — запитав Лука.

Я втупився у нього. У обличчя. У мускулисті руки, які я уявляв в десятках страв.

Ніхто з нас не відповів. Десь за моєю спиною хтось тихенько заплакав. У когось — гучно забурчав живіт. Правда була не в тому, що нам подавали. А в тому, що ми були ладні з’їсти.