Монстр

Коли Уляна вийшла з душу, мама з чашкою чаю вже сиділа на кухні.

— Ти ж казала, що не приїдеш сьогодні, — мовила дівчина, сідаючи поряд.

Мама стенула плечима.

— Я подумала: а раптом щось важливе?

Уляна відчула прилив вдячності.

— Це важливе. Мамо... — коротка пауза, щоб зібратись зі сміливістю, — я перестала пити таблетки. Тимчасово...

Материним обличчям пробігла тінь.

— Чому?

— Бо з ними я як в тумані... Хочу побути собою. Хоч трохи...

Мати зітхнула.

— Це може мати погані наслідки.

— Тому я й позвала тебе. Щоб ти могла підказати де реальність, а де ні... Якщо буде потреба...

— І відколи не приймаєш?

— Від сьогоднішнього ранку.

Насправді вже три дні.

Почалось все, коли жінки лягли спати. Спершу Уляна почула тихий шелест десь за дверима квартири. Може, сусіди пізно повертаються? Та вже за хвилину загупали в її двері.

Серце загупало в унісон.

Уляна зіскочила з ліжка і кинулась до дверей, підняла вічко і... Затисла рот рукою, щоб не закричати: там стояла мама.

— Хто там? — прошепотів позаду мамин голос, і Уляна підскочила на місці. Обернулась: там теж була мама.

Дівчина намагалась попри все мислити логічно: якби мама позаду була справжня, а за дверима — галюцинація, то справжня мама б не почула стуку. Виходить все повернулось. Швидше ніж Уляна сподівалась. І знов жодного натяку, що воно не реальне...

— Там справжня ти, — мовила Уляна, подивившись на маму з докором, ніби вона була у чомусь винна, і потягнулась до замка.

— Ні, Уляно, не відкривай! — В маминому голосі чувся страх. — Я — тут!

Але замок вже клацнув. Двері відкрились. Інша мама переступила поріг.

— Що ж ти наробила... — долинув голос ззаду, і мама, що стояла на порозі, перевела погляд з Уляни вглиб коридору. Вираз обличчя її став жорстким. А потім... Потім вона простягнула руку вперед і пальці її почали видовжуватися. Тягнутися вперед, водночас темніючи, покриваючись корою. Уляна від жаху закам'яніла і лиш мовчки дивилась, як голова мами видовжується, обростає шерстю, стає схожою на козячу... Як виростають зверху два криві роги...

— Кого ти впустила?..

Уляна, мабуть, змогла б переконати себе, що їй видиться, якби не сповнений жаху голос позаду. А пальці-гілки все росли, росли, тягнулись вглиб кімнати.

Уляна здригнулась від пронизливого крику матері. Вона розуміла, що мусить щось зробити, інакше буде лихо. Тільки що?

Крик матері вже перетворився на вереск. Потім на хрип. І раптом Уляна згадала, що на поличці поряд лежить викрутка. Далі вона не думала. Не було часу. Просто схопила викрутку, зробила крок вперед і встромила її монстру в груди.

Монстр з грюкотом повалився на підлогу. Обірвався крик матері. Уляна, важко дихаючи, спостерігала, як з під чудовиська розтікається темно-червона калюжа. Потім закрила на мить очі. А коли відкрила, монстра вже не було. Замість нього в калюжі крові нерухомо лежала мама.

— Ні… Ні… — шепотіла дівчина задкуючи. — Я вбивала монстра!

— Монстр живий, — долинув глухий голос ззаду. Дівчина рвучко обернулась і побачила ту саму потвору, яка мала зараз стікати кров’ю. Потвора піднесла руку-гілку і тицьнула пальцем на Уляну. — Ось монстр.

Дівчині здавалось, що вона втрачає здатність дихати. Вона глянула на бездиханне тіло, горло стиснув спазм:

— Це ти… — лепетала Уляна. — Ти примусила… обманула …

— Ніхто тебе не примушував. Тут є тільки ти.

І ніби на підтвердження цих слів і шерсть, і роги, і гілкоподібні кінцівки зникли. Тепер на Уляну дивилась вона сама. Тільки погляд чужий. Байдужий.

Уляна впала на коліна. Заридала. І чому вона подумала, що може дозволити собі просто жити? Що зможе бути як всі?

Потвора мала рацію: Уляна була монстром.

Дівчина зірвалась на ноги і, намагаючись не дивитись туди, де лежало тіло матері, побігла на кухню.

Вона знала, що мусить зробити. Квапливо влила в склянку води, дістала відразу дві пластинки з ліками і заходилась діставати таблетки.

Галюцинація сиділа на столі і байдуже спостерігала.

Уляна випила їх всі. Потім сіла на підлогу і подивилась на свою копію. Ні краплини співчуття у погляді. Тільки злорадство. Так, мабуть, і мало бути. Це те, на що вона заслужила.

— Я мала давно це зробити... — прошепотіла дівчина.

Копія не відповіла.

Далі сиділи мовчки. Аж до кінця.

А вранці на столі поряд з чашкою давно холодного чаю задзвонив телефон. На екрані — чотири великі букви: МАМА.

Та відповісти було вже нікому.