Шпилька

Коли я знайшла бабусину книгу, то не сприйняла написаного всерйоз. Звичайно, я з повагою ставилася до історії роду, знала, що бабуся хотіла, щоб я знала шляхи предків, але… Я маю на увазі, дві тисячі двадцяті роки, яка з біса магія? Книжку я прочитала, погорювала за бабусею, в черговий раз прокляла пандемію, і закинула старий фоліант на горище.

Не згадувала про нього до кінця дві тисячі двадцять третього року. Денису виповнилося сорок три, мені — лиш двадцять. Він був першим сином від першого шлюбу батька, а я — останньою дочкою від третього. Стариган довго не втрачав хватку. Навіть ковід його не взяв. Коли Денис не виходив на звʼязок три дні, а потім подзвонив уже з полігону, я більше хвилювалася за батька. Чи витримає його серце? Другою думкою було заклинання з бабусиної книги. Шпилька нерозлуки.

Зустрітися з братом вийшло лише через півтора місяця, за день до того, як його мали відправити на Запоріжжя. До того часу я уже зібрала все необхідне: пірʼя лелек, хребці собак… Найскладнішим було знайти польові квіти взимку. Ритуал здійснила вдома. Їхала на полігон в Ужгороді з трьома сантиметрами шпильки всередині великого пальця. В книжці писалося, що її потрібно закріпити на комірі одразу ж після того, як вколеш себе. “Одразу ж” було двічі підкреслене. Я вирішила, що якщо лишати шпильку в собі, то формально не порушу правил. Обмотала руку бинтами і сіла в автобус. На кожній вибоїні кінчик шпильки намагався розширити свій життєвий простір у моїй плоті. Знеболювальні допомагали ігнорувати біль, але найгіршим було відчуття руху всередині пальця. Ніби метал був живим і не хотів брати участь у заклинанні.

Нічого страшного, головне, щоб Денис повернувся.

Далі все просто. Кріпиш шпильку до одягу і чекаєш. Ціль завжди повернеться. На щастя, обійми були такі міцні, що мої скрикування потонули у його грудях, а на темному комірі кілька краплин крові були майже непомітні.

Денис все дивувався, як йому випадало залишатися в живих, коли накривала артилерія. Він був єдиним вцілілим із роти. Тричі. Уламки в тілі хоч і застрягали, та неначе свідомо оминали важливі органи.

— Я в сорочці народився, — казав він через три роки, коли вчився ходити на протезах, щоб відправитися в окопи знову. Втягнувся. Нічого страшного, головне, щоб після цього повертався.

Я плакала і дякувала бабусі за це диво. Гадала лишень, чому вона себе не пришпилила? Тоді б ніякий ковід її не забрав.

Зараз, через 60 років, я розумію. Штучна нирка тримає мене в живих, знеболюючі майже допомагають, і я радію, що не обрала шпильку. Рак вона б не вилікувала, просто тримала б мене в живих так само, як зараз це робить медтехніка. Сто трьохрічний брат приходить щодня вже протягом року.

— А куди ще йти, — жартує він, — всі друзі вже мертві. Я б за ними пішов, але… — Він озирається і нахиляється ближче. На обличчі сором. — Я пробував. Два рази. Спочатку осічка, а потім мотузка порвалась.

Він довго мовчить, ми разом слухаємо гудіння вентиляції та кашель з коридору. Денис тре свої протези, акуратно, так, ніби вони живі. Його очі заховані за зморшками та тінями війни, я намагаюся розгледіти за ними хоч щось хороше. Якщо воно і лишилося, то заховане надто глибоко. Нарешті він тихо шепоче:

— Заздрю тобі.

Я погано говорю після інсульту. Іноді виходить вичавити кілька слів, в хороші дні ми навіть маємо подобу розмови. Сьогодні все збираюся з силами, щоб спробувати задати йому найголовніше питання. Він думає, що я втрачаю розум, настільки часто питаю одне й те ж.

— Де куртка? — говорю, — Куртка зі шпилькою, Денис. Де вона?

Це забирає всі сили. Він ніжно гладить мою руку і дивиться співчутливо. Вже навіть не відповідає, втомився повторювати. Куртку, яку видали на навчаннях, загубив під час першого обстрілу. Ніякої шпильки не бачив. Так, впевнений. Точно впевнений. Точно-точно.

Не знаю, на що я сподіваюся. Але мені дуже потрібно, щоб якимось дивом він її знайшов. Поки я ще можу ворушити пальцями. Бо, як написано в бабусиній книзі, розчепити шпильку можу лишень я. Я мушу її розчепити. Поки ще жива.

Думаючи про це, непомітно занурююсь в сон. Коли прокидаюся, в палаті пусто. Сутеніє, пульсація крові у вухах заколисує. Треба відпочити. Можливо, завтра вийде запитати ще раз.