Їсти!..

— Їсти… Чуєте, блядь? Їстииии! — закричав протяжно, із підвиванням. Перекошений рот порснув слиною.

Бляклими, як у здохлої риби, очима витріщився на двері. Кістлява правиця, зазвичай майже нерухома, смикнулась і потягнулась угору, до поораного роками чола. Сіро-жовта шкіра на черепі при тому затремтіла кожною зморшкою.

— Що він робить? — Карина злякано озирнулась на матір.

Та важко зітхнула, поклала батькові на гарячий лоб мокрого рушника й похитала головою:

— Перехреститися намагається… Іноді з кимось говорить. Але слів розібрати не можливо. Ворушить губами, стогне, кричить… Мучиться.

Карина вигнула брови. Перехреститися? Йопт! Відколи це дід став у бога вірити? Проте вголос навіть слова не мовила. Мамі й так важко доглядати за божевільним старим, терпіти всі його вибрики, брудну лайку й погрози. Це самопожертва на межі героїзму. Або ідіотизму… Бо коли тато запропонував оформити діда в спецзаклад, вона категорично відмовилась. А вже за пів року батько зібрав речі й вибрався до орендованої квартири. Звідти до його роботи — п'ять хвилин ходьби. Та головне — спокій і тиша в домі, а не так, як тут…

Майже з ненавистю подивилась на старе драб'я. Вже за сотню перевалило. Саме мучиться і всім навколо не дає жити спокійно. Живий мрець! Кістяк, обтягнутий шкірою, просмерділий сечею, лайном і гниючою плоттю. Марно обробляти всі ті бридкі виразки. Скільки б мама не промивала і не клала чортової мазі — сочаться слизом та розлазяться тілом.

Шлунок зв'язався у вузол. Дівчина підвелась і вийшла з кімнати. Якщо зараз не вдихне хоч трохи свіжого повітря — обригається нахрін!

— Дайте їстиии!.. — побіг слідом стогін, тож Карина пришвидшила крок…

***

Ярина стояла біля воріт, обгорнута саваном пригаслого вечірнього світла… Гострі вилиці протикали землисту шкіру. Простоволоса, нечесана. Розхристана на пазусі сорочка заледве трималась на вихудлому до кістки тілі. Мутними порожніми очима вперлась у небокрай, притискаючи до грудей сповиту дитину.

Федір спинив коня. Скривився. Згадав, як ще кілька років тому наймався до її батька, Охріма Коржа, стайні чистити. Добре платили, тож брався до всього, що скажуть. Та й манило його на пишне обійстя господаря медівником солодким. Бо коли виходила з хати одиначка Коржів, Ярина — час зупинявся, а серце пришвидшувалось. Гарна, як писанка. В синіх очах — повінь безжурної радості. А як заспіває, як засміється!.. Млів, ніби од літнього сонця…

То було тоді. А тепер он яка страшна! Опудало…

— Згинь із очей! — тицьнув пужалном батога у всохлі на скіпку груди.

Відсахнулась. Зашпорталась і впала. Згорток покотився споришем, вивільняючи роздуте й посиніле тільце. Ядучий сморід гниття вдарив у ніздрі. Відвернувся, стримуючи нудоту.

— Їстииии… — обличчя Ярини скорчили судоми нелюдського страждання.

І тоді його раптом накрило... Звів руку догори й щосили цвьохнув батогом. А тоді знову…

— Звикли обжирати простий люд! Роками обростали жиром. А як поділитись добром, то мішки з зерном у землю закопували. Ховали. Тільки забули, що я знаю кожен ваш закуток… Тепер їсти просиш? Я тебе нагодую, суко! Вдавишся…

Бив, доки не стихла. Пошматована сорочка оголила висохлі груди, поцятковані червоними бризками. Зіскочив із коня, нахилився над молодицею. Руки тремтіли, наче від лихоманки.

— Гордувала навіть глянути в мій бік? Багатого вибрала? І де ж він тепер? Гниє в ямі за селом! Як і твій таточко ненажерливий, що не міг землі наїстися. А ми прийшли й забрали все! Тож хто хазяїн тепер? Хто — питаю тебе? Мовчиш?

З ненавистю плюнув на тіло. Скочив у сідло й помчав курним шляхом, не озираючись…

***

Щовечора, коли сонце на прузі притлумлює жар, вона переступає поріг його задушливої кімнати. Із подолу дірявої сорочки сіє землю і споришеві листочки. Спиняється біля ліжка, розтуляє зшерхлі від крові губи:

— Дитина голодна…

Із полотняного згортка викочується тонконоге, опухле немовля і миттю вгризається у його тіло. Жадібний рот, засіяний шпичаками дрібних зубів, хлюпає жовто-зеленим слизом і ордою ненажерливих хробаків.

Федір смикає рукою, хапає ротом повітря, клацає пеньками зубів і протяжно стогне. Благає смерті, а натомість приходить голод, шматок за шматком вигризаючи його плоть. Ворушиться червами в животі, перекочується у горло й душить.

— Їстиии! — захлинається болем.

Хоче додати, що не йому, а тій, котра завжди дихає смертю в потилицю. Але не годен більше витиснути з грудей жодного слова. Тільки скімлить та плюється згустками люті.

Ярина вдивляється у його спотворене корчами лице й шепоче:

— Я тебе нагодую! Вдавишся…